Звичайна собі родина з батька, матері, двох синів 12 і 14 років та його старої матері живе в двокімнатній квартирі в багатоповерхівці. Що в цьому дивного? Анічогісінько.
Втім за зачиненими дверима панують пристрасті. І все через тісноту.
Не раз уже Юлія виказувала своєму благовірному:
-Роби щось. Ми так не можемо жити! Малі он підростають, а ми в одній залі тіснимося.
-А що я вдію?
-Навіщо тоді було дітей заводити, коли вдіяти нічого не можеш? – продовжувала гризти Сергія дружина. – У інших он матері окремо живуть…
-Куди ж я її діну? Хіба квартиру зняти. Так це ще дорожче обійдеться…
-Так хай хоч пенсію віддає за комунальні послуги! – сердилася Юлія. – А то живе – ні за що не платить!
-Ти ж знаєш, у неї хвороба серця, тиск, гроші ідуть на ліки. А ще поїсти треба.
Після таких розмов з часом спочатку з’явився врізний замок до кухні, а осьочки нещодавно, коли різко підняли ціну на воду та водовідведення – у ванній кімнаті. Про залу і говорити не доводиться – вона вже з десяток років від власниці двокімнатної квартири – Дмитрівни (так називають стареньку у будинку) – замкнена.
Для неї єдиним вільним простором залишилася невелика кімнатка, де живе ось уже понад чотири десятки років та туалет з коридором.
Раніше Дмитрівна виходить надвір – посидіти з подругами. Тепер – ні. Боїться. Раптом повернеться додому, а її єдиний куток помешкання – замкнений. Невістка чого доброго з сином постаралися. А так є надія, що не встановлять замок на двері при ній.
-Ото визирне у вікно з п’ятого поверху, то сусідки внизу озвуться:
-О, Дмитрівно, а ми думали, що тебе вже й на білому світі нема!
-Та куди я подінуся з власної квартири? – відповідає та.
Але перегукуватися довго важко – у горлі починає шкребти. А води напитися нема. То Дмитрівна припиняє балачку і зачиняє вікно.
Особливо важко їй улітку, коли стоїть спека. Доводиться проситися у ванну, щоб ополоснутися та води строго під наглядом невістки дві пляшки набрати. То їй на тиждень. І та закипає від спеки через годину-другу. Цідить по півстакана на день і припадає до нього, наче Ісус до благодатного джерела в пустелі. Спорожнює за кілька ковтків. А буває цідить по крапельці крізь вставні зуби, розтягує гіркоту водної потреби.
Колись Дмитрівна була дружиною офіцера. Полковника. Дивилася на бабусь у воєнторзі звисока. Тепер сама перетворилася на нужденну стареньку. Вже й не мріє про краще, аби спокійно віку дожити. Благополуччя пішло слідом за смертю чоловіка, а потім втратою роботи сина (нині він перебивається сякими-такими заробітками).
Тому градус злості та підозрілості в двокімнатній квартирі рік від року зростає. Всьому виною, як вважає Дмитрівна – невістка. Не їхнього вона кола була і є. Сирота. Ні батька ні матері. виховувалася в дитбудинку. А звідти взяла звичку не церемонитися, вигризати все, що необхідно для життя зубами.
А це одного разу на Великдень, коли поткнулася до кухні, щоб при синові хоч води набрати, почула крізь зачинені двері за святковим столом (саме повернулися з церкви) розмову:
-Доки ти зі своєю матір’ю будеш возитися? – Юлія чоловікові при дітях – двох синах 12 і 14 років. – Невже не бачиш, що п’ятий у нашій сім’ї зайвий – наш бюджет просто не витримає. Борг за тепло величезний, хоч кредит бери!
-Так а що я зроблю?
-Роби щось зі своєю матір’ю! – вкотре надавила на болючий мозоль Юлія. – Господи, поможи, - вигукнула вона, не знаючи, що старенька стоїть за дверима, - бо п’ятий тут зайвий!
Синові сини захихикали.
Дмитрівна мовчки, щоб не вчиняти скандалу, відійшла від дверей, набрала води в туалеті зі зливного бачка та замкнувшись у своїй кімнаті напилася. Нічого так… Головне не заморочуватися, що ти полковницька дружина. Бо все те у минулому… Сказав би хто – не повірила!
Сіла, поплакала, розговілася слізьми, та й по всьому. І знову дослухається, чи не до неї бува іде розлючена невістка. Двері бо не замикаються – завжди до старенької доступ є.
-А навіщо вам клямка? – згадує писклявий голос на підвищених тонах Юлії, коли вона заїкнулася синові хоч який запір їй зсередини прикрутити. – Чи ви хочете, щоб коли раптово помрете, нам двері ламати?
«Тож я п’ята зайва?» - билася у скронях відчайдушна думка, коли нагодився син.
-Ма’, - мамкнув. – Я ось тобі паски свяченої приніс.
Подав на тарілочці шматочок пасхального кексу без верхівки, а поряд крашанку і дві дольки огірка.
-Що мені з собою зробити? – запитала сина.
-Та що ти таке говориш? – відповів запитанням на запитання. – Не видумуй – живи.
Сказав так, ніби дозволив Дмитрівні жити.
Вона заплакала.
-Ну чого ти плачеш? Чого ви душу мені всі рвете?! – підвищив голос. – Думаєш я не бачу, що між вами двома коїться? Бачу! Що ви, наче дві кішки зчепилися – не розійдетеся? А я між вами.
На скандал нагодилася невістка – і почалося.
Дмитрівна ледь пережила ту сварку. В результаті Юлія зі злості вхопила тарілку з пасхальним сніданком від сина і брязнула нею об підлогу та вийшла.
Син подався слідом, грюкнувши дверима…
Дмитрівна думала спочатку так все й лишити, як є. А чим ближче до після обіду згрішила таки – підібрала принесене і розкидане по підлозі і зі смаком з’їла… Заспокоювала себе: гординя – ще більший гріх.
Так тривало ще два тижні. Аж раптом Бог почув слова про п’ятого зайвого у двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі. Вранішню тишу розітнула сирена екстреної медичної допомоги. У під’їзді невсипущі бабці почули швидкі кроки сходами. Згодом біганину. Кроки назад і все стихло.
Ранком нечисленна рать обговорювала недавні події.
-Представилася наша Дмитрівна! – шепотіла Катерина.
-І не говоріть, - казала найінтелігентніша Світлана Петрівна. – Одмучилася.
-Я якраз під ними живу, то часто вислуховувала щоденні скандали, да… - долучилася до розмови Сергіївна. – Рідні не скажуть, та дивись, коли б вона сама на себе руки не наклала…
-Та невже?
-Та вже! – перекидалися словами бабці.
-Ой, гріх який! А коли похорони?
-Та хто їх зна. Вони живуть, наче на острові. Ви ж знаєте – ні з ким…
-Так а може, гроші на вінок зібрати? Та хто його зна, що й робити. Хіба піти поцікавитися.
-Світлано Петрівно, то ви й підіть. ви ж таки старша по під’їзду. При посаді як-не-як…
Аж раптом глип! іде Дмитрівна. Бабці аж роти пороззявляли.
-Що трапилося у вас сьогодні. Ми думали вас вже і на білому світі нема… - заджерготіли вголос.
-Горе у нас, - оповіла Дмитрівна. – Невістку паралізувало. А ще ж молода – сорока немає. Оце тільки в лікарню ходила. Гладжу її по голові, а в неї сльози, як ті сливи, із очей ллються. Одно м-му та м-му, а сказати нічого не може… Чин до банку побіг – кредит оформляти на лікування. чим платити будемо – хтозна. Я така б, що хай уже і лежача, аби жива лишилася, - сумно розповідає Дмитрівна сусідкам. – Двері тепер у квартирі між кімнатами не замикаються. Онуки «добрий день» - кажуть.
Отак бува Господь управить, що й не придумаєш. А я ж гадала, що мене він прибере першою…
Вибачайте, спішу дуже! – і Дмитрівна хоч і важко, а швиденько почалапала додому.
Треба ж іще супчик свіженький невістці у лікарню зварити - мо’ поїсть, сердешна!
Олександр МІЩЕНКО
