Старий мотив – ні слів, ані вокалу.

Концерт без оголошення – для всіх.

І баяніст на сходинках вокзалу

Так хвацько грає – проминути гріх.

Вальсує будень аж акордам тісно,

Аж ясени схилились край весни.

А пасажири проводжають пісню,

Яку колись співали до війни.

Гудуть сирени і сигналять авто,

І безум навкруги поміж людьми,

І цей гармидер зупиняє раптом

«Гуцулка Ксеня» з «Чорнобривцями».

Й здається, сонце утрача свідомість

Серед оцього відчаю і скрут,

Бо плачуть ті, хто їдуть в невідомість,

І плачуть ті, хто зостаються тут.

Нема розмов… Усі – мов поторочі,

Баян без слів вишукує слова

Про ту Марічку, що на тому боці,

Про той рушник, що мати вишива.

Ніхто нічого в дядька не питає

Лише чекають щось із забуття,

І над вокзалом спомином зітхає

Чиясь колишня музика життя.

Летять монети в шапку баяніста.

І кажуть «батьку» не його сини.

Не грає він Бетховена і Ліста,

Не вміє артистично встати-сісти

І аплодують листям ясени.

Наталія БАКЛАЙ, член національної спілки письменників україни