Старий мотив – ні слів, ані вокалу.
Концерт без оголошення – для всіх.
І баяніст на сходинках вокзалу
Так хвацько грає – проминути гріх.
Вальсує будень аж акордам тісно,
Аж ясени схилились край весни.
А пасажири проводжають пісню,
Яку колись співали до війни.
Гудуть сирени і сигналять авто,
І безум навкруги поміж людьми,
І цей гармидер зупиняє раптом
«Гуцулка Ксеня» з «Чорнобривцями».
Й здається, сонце утрача свідомість
Серед оцього відчаю і скрут,
Бо плачуть ті, хто їдуть в невідомість,
І плачуть ті, хто зостаються тут.
Нема розмов… Усі – мов поторочі,
Баян без слів вишукує слова
Про ту Марічку, що на тому боці,
Про той рушник, що мати вишива.
Ніхто нічого в дядька не питає
Лише чекають щось із забуття,
І над вокзалом спомином зітхає
Чиясь колишня музика життя.
Летять монети в шапку баяніста.
І кажуть «батьку» не його сини.
Не грає він Бетховена і Ліста,
Не вміє артистично встати-сісти
І аплодують листям ясени.
Наталія БАКЛАЙ, член національної спілки письменників україни
