Інколи не бачиш родичів місяцями, а зустрінеш – і ніби нічого не сталося. Такий, як був.
У зрілому віці інакше. Іван не зустрічав його три тижні, а побачив і був вражений, ніби інша, постаріла в один мить людина простягала руку для потиску.
До Івана прийшов його колишній тесть Микола Петрович.
– Як у тебе порожньо! – вигукнув з порога гість. – Не очікував!
Іван і сам не очікував таких слів: з дружиною розлучаився років п’ять тому – не зійшлися характерами. За цей час «зализав» душевні рани, та не одружився, налагодив побут і холостякував. Була звісно, у нього жіночка для особистого життя, але обходилися без штампу в паспорті. Сорок років – не двадцять. Та й кожного з подружжя були нащадки у першому шлюбі. У неї дівчинка, у нього – два хлопці.
Не спілкувалися з колишніми. Тому Іван обмежувався виплатою аліментів.
І ось візит з минулого – колишній тесть на порозі. Іван повагався і впустив непроханого і неочікуваного гостя.
Микола Петрович зашпортався, і не встояв на ногах. У нього, виявляється, тиск, німіють ноги, тож іноді таке бувало й раніше.Колишній тесть упав у коридорі з гуркотом, зачепивши попутньо велосипед, підвішений на стіні.
В результаті, довелося посадити гостя на стільчик.
– Я вас відвезу додому, – сказала Іван тестю.
– Ні-ні! – запротестував Микола Петрович.
– Ну, як скажете… – відповіла Іван. – Та все посидіти доведеться. У вас якісь ліки з собою є?
А в голові мелькнула думка:
– Подивитися хоче як живу. Ну, хай подивиться…
Квартиру Івана ніхто раніше не оглядав.
Якщо не вдивлятися, то може все й гаразд. Але брудні вікна й запорошені штори кинулися в очі.
Затерті бильця дивану й крісел були прикриті покривалами, але подекуди їх було видно.
А ще Миколу Петровича вразив запилений кришталь. У їхній сімї теж було багато посуду, але він, дякуючи дружині, з якою 50 років разом, завжди виблискував чистотою.
Підлога милася тільки посередині, це було чітко видно було «межу» біля дивану. Микола Петрович побачив це, але вирішив, що нечемно говорити про таке Івану. Та і хто він йому? Колишній тесть.
Іван підсунув гостю капці не першої свіжості.
– Ні дякую, – сказав Микола Петрович. – Я в шкарпетках, у взутті дуже втомлюються ноги.
Микола Петрович ввічливо відмовився, а сам подумав: «Краще було б у ботинках»… А вголос сказав:
– А ти добре влаштувався! Квартира не новенька, але простора. Потолки метр вісімдесят?
– Ні, метр шістдесят всього. Я ремонту не зробив. Все якось ніколи…
– Добре у тебе! Спокійно.
– Так, - відгукнувся Іван, господарюючи над чайником у кухні. - Мені подобається. Зараз пригощу вас чаєм. Моя прийде через годину.
– Добре. А коли вона до тебе переїде? Ви вже подали заяву?
– Ще ні і не будемо. Про переїзд думали. Ми вирішили, що це щастю не завада.
– Фронтова подруга, - пожартував Микола Петрович, бо був у молодості військовим. І хоч чинів не досяг, та офіцерська виправка лишилася, як і жарти. - А чого вам зволікати? Житло он є! Чому, Іване, зволікаєш із пропозицією?
– Ви, наче батько нареченої, а не колишній тесть, - буркнув Микола. – Це ж не ваша донька. Ваша вже у минулому. Ми все вирішимо самі…
– То вирішуйте! – не вгавав колишній тесть. – Хоча яке мені тепер діло? Це я перегнув палицю! – схаменувся за мить. – А прийшов оце подивитися, в якій ти красі живеш. Що ж, життя майже вдалось!
І Микола Петрович зовсім розслабився…
Каву він розлив. Крихот від печива накришив, довелося увімкнути пилосос, в який зрадливо потрапила шкарпетка з дальнього кутка!
Іван не щотижня робив хоча б таке-сяке прибирання. Одне слово: холостяк.
Добре, що пилосос не всі шкарпетки дістав. Натомість знайшлися обгортки цукерок...
Іван почервонів. Була знайдена навіть пляма від кави на дивані.
– Вибач, я тобі теж насвинячив, – Микола Петрович попри власну неохайність вказав на пляму.
– Нічого.
– Я не п’ю каву на дивані, тож вибач. Теща просила приїхати до неї.
На все пішла година. Іван не знав навіщо запрошує їх Людмила Петрівна. Тому колишній зять їхав неохоче.
Микола Петрович, як у себе вдома, хоча чому як? Це й був його дім - натиснув кнопку дверного дзвінка. За дверима почулися кроки і на порозі зʼявилася Людмила Сергіївна.
– Добрий день, – сказав Іван.
– Добре, – відповіла жінка. – Ти знаєш, що ти вдівець?
– Чому?! – вигукнув Іван.
– Лариса загинула у Києві від потрапляння шахеда у їхню багатповерхівку.
– І що тепер? – Іван подивився байдужими очима на тещу.
– Так діти же ж і твої теж!
Іван навіть не придумав, що відповісти.
– Отож одружуйся зі своєю жінкою і забирайте дітей до нової сімї, - резумувала Людмила Сергіївна.
Так ось чому тесть цікавився його сімейним станом!
Іван стояв посеред зали у тещиній квартирі і не знав як налагодити думки у голові.
…Через місяць життя у Івана докорінно змінилося. Тепер вони жили уп’ятьох. Щоранку пили чай на кухні. Все було ідеально чисто. Навіть холодильник змінив свій вигляд.
Вічно вкритий плямами, тепер він сяяв чистотою.
І коли в черговий раз завітав колишній тесть Микола Петрович першою його зустріла прийомна Іванова дочка:
– А у нас гості!
Микола Петрович зазирнув до кухні:
– А що тут відбувається?
– Чай п’ємо…
– Як змінилася ваша квартира. Це точно твоя Іване, квартира?! Я не помилився?!
– Ні. Не помилився.
Чоловік заглядав у кожну кімнату. Він звик за багато років до того “порядку” у колишнього зятя, який був.
Тепер усе було прибрано ідеально.
— Значить так, Іване. Не ображайся, але ми з Людмилою Сергіївною запрошуємо вас усією сімєю до нас у гості з нагоди золотого весілля. Тепер ви – наша родина, коли так сталося, що ми втратили нашу дочку…
