Погода початку грудня видалася досить погожою. Бувають такі дні, що сонце радує людей своїм сяйвом. І тоді на хвилинку видається, що це не перший зимовий місяць, а жовтень чи навіть березень. Щоправда листя облетіло і лежить на землі щільним коричневим килимом. Воно вже почало розкладатися, даючи поживу усіляким черв’ячкам і дрібнішим комашкам, грибкам та бактеріям.
Аня саме в цей день твердо вирішила і прийшла в гості до свекрухи.
Оксана Левківна накрила стіл, заварила чай з власноруч зібраної м’яти, календули , глоду і ще якихось корінців. Дехто побоювався свекруху за те, що вона зналася на травах і тому не ризикував пити те, що вона набовтає. А раптом якийсь приворот зробить чи там ще що.
– Ти випадково не вагітна? – очі Оксани Левківни засяяли довірливим блиском.
– Ні, з чого ви вирішили? – зіщулилася Аня.
– Їси багато солоних огірків. Точно не вагітна? – недовірливо перепитала свекруха, нагадавши тижневі посиденьки з приводу синового дня народження.
– Ні! – вигукнула Аня.
– Не дочекаюся я від вас онуків, – пробурмотіла Оксана Левківна. – А я знаю, чому у вас нема дітей!
– Чому ж? – Аня спідлоба подивилася на свекруху.
– У всьому винен ваш кіт! – впевнена у власній правоті, заявилася Оксана Левківна.
– Кіт? До чого тут кіт? – Аня здивовано дивилася на свекруху, чекаючи від неї чергової нісенітниці.
– Завели кота, нянькаєтеся з ним, як з маленьким, і несвідомо не налаштовані на дітей, ось їх і немає, – відповідь була приголомшлива, хоча і правдива.
Невістка посміялася з її слів і тут же забула, проте незабаром зрозуміла, що дарма.
Повертаючись через три дні з роботи, вона зустріла сусідку з їх котом на руках, яка з осудом подивилася на Аню.
– Як можна було його викинути надвір? Зовсім немає сорому! Адже так і не скажеш…
– Не зрозуміла… Що у вас на руках робить мій кіт? – Аня простягла руки, щоб забрати пухнастика.
– Твоя свекруха приходила, сказала, що ти вирішила віддати його до притулку, – схвильовано відповіла сусідка.
– Неправда! – Аня забрала кота і поспішила додому, щоб одразу ж зателефонувати Оксані Левківні, і все їй висловити.
– Що такого я зробила? – образилася жінка, почувши претензії невістки. – Розвела паніку на порожньому місці через якогось кота!
– Він частина нашої родини! Звідки у вас взагалі ключі від нашої квартири?
– Син дав…
– Поверніть негайно! За нашої відсутності вам нічого робити в чужій квартирі! – вигукнула Аня.
– Не віддам! Ич, вигадала. Мені Віктор дав, значить, йому і звітуватимуся, а не тобі!
– Тоді ми змінимо замки! – рішуче промовила Аня і кинула слухавку.
Цього ж дня дівчина вперше мала неприємну розмову. За два роки життя у шлюбі у них не було ще такого. Розмова із Віктором із приводу замків виявилася емоційно виснажливою. Вони так і не дійшли спільної мови. Проте чоловік, скаржачись на те, що він втомився після роботи, таки змінив серцевину замка і вручив Ані новий ключ.
– Не розумію тільки, навіщо ми це робимо? – пробурчав чоловік. – Я не помітив із ним жодних проблем.
– Твоя мати сьогодні прийшла і виставила на вулицю нашого кота, вирішивши, що через нього у нас немає дітей…
– Нісенітниця якась, – посміхнувся Віктора. – Мама додумалася теж.
– Саме з цієї причини я не хочу, щоб у неї були ключі від нашої квартири! – Аня обґрунтувала свою поведінку.
На якийсь час свекруха втихомирилася і перестала навідуватись у квартиру сина та невістки.
Саме в цей період Алла зненацька дізналася, що таки вагітна. Вона поспішила повідомити Віктору цю радісну звістку, а той миттєво втішив матір.
Оксана Левківвна, запереживавши, вирішила не відкладати візит на потім і навідалася до невістки.
– Нарешті! – діловим тоном промовила свекруха, тільки-но Аня відчинила двері. – Вітаю, сонечко. Ну і хто буде?
– Поки що не знаю… А звідки ви знаєте про вагітність?
– Чи й не таємниця. Віктор розповів. На якому тижні? Тільки врахуй, що я хочу внучку! – демонстративно схрестила руки жінка.
Аня закотила догори очі, вирішивши пропустити ультиматум свекрухи повз вуха. Це перше. А по-друге, вона раптом відчула себе в очах Оксани Левківни контейнером для дитини і не більше.
Стало образливо.
Однак Оксана Левківна не жартувала, і Аня в тому дуже швидко переконалася.
– У тебе буде внук! – схвильовано повідомив матері Віктор і показав знімок УЗД.
– Внук? – зневажливо скривила обличчя жінка. – Я ж сказала, що хочу внучку! Не люблю цих хлопчаків!
– Мамо, ти серйозно? – спитав чоловік, переглянувшись із здивованою Анею.
– Які тут жарти! – з досадою пробурмотіла Оксана Левківна. – Навіть не думайте мені привозити його. Нянчитися не буду. Була б онучка – інша річ, а так навіть не розраховуйте на мене.
Слово своє свекруха дотримала. Після того, як народився хлопчик Сергійко, вона жодного разу не приїхала побачити онука і жодного разу не спитала сина про те, як він.
Через рік Віктор запросив матір на день народження дитини. Чоловік сподівався, що Оксана Левківна схаменулась за цей час.
– Ні, я не приїду, – категорично заявила жінка. – Говорила ж, що я не хотіла онука. Якщо ви так сильно хочете мене побачити, оплатіть таксі туди і назад, і то, я подумаю, варто їхати чи ні.
– Мамо, тоді краще не варто, – образливо відповів Віктор.
Після цього випадку чоловік щонайменше скоротив спілкування з матір’ю. Тільки у свята він забігав до неї, вітав і швидко йшов.
Про невістку та онука Оксана Левківна жодного разу не питала. Здавалося, їх взагалі не існувало у її житті.
На запитання сина, чому так відбувається, вона сухо відповідала, що після того, як Аня народила хлопчика, жінка викреслила її зі свого життя.
Через десять років Оксана Левківна несподівано занедужала – і злягла. Вона відразу поспішила повідомити про це сина і попросила його допомоги.
– Потрібно тобі доглядальницю наймати, я постійно на роботі, – здивовано знизав плечима чоловік.
– Навіщо доглядальницю? Ще гроші на неї витрачати!
– Який вихід ти пропонуєш? – поцікавився Віктор.
– Нехай твоя дружина та син по черзі мені допомагають, – спокійним тоном відповіла Оксана Левківна.
– Моя дружина та син? Нагадай-но мені, а це не ті самі люди, яких ти десять років навіть за рідних не рахувала? – посміхнувся Віктор.
– Ну було і було. Що тепер згадуватимемо?! – мати винно опустила очі.
– Цікаво, а ти їх імена хоча б пам’ятаєш?
– Аня і.., – замислилася Оксана Левківна. – С… Семен чи що.Точно, Семен!
– Загалом, так, мамо! Тільки твого онука звати Сергієм. Тому ні моя дружина, ні мій син за тобою не доглядатимуть. Після всього, що ти наговорила, я нізащо не проситиму їх допомогти, – категорично заявив Віктор. – А ось доглядальницю я зобов’язуюсь тобі оплачувати.
– Синку, такі гроші! – сплеснула руками Оксана Левківна. – Може, таки поговориш із ними?
– Ні!
Наступного дня до Оксани Левківни прийшла помічниця, яка, не пробувши й півдня, забралася геть.
Цілий місяць Віктору доводилося після роботи відвідувати матір. За цей час вона добряче дістала його постійним невдоволенням і моралями, і чоловік остаточно зрозумів, що Ані та Сергійку пощастило, що вони стільки років не спілкувалися з його матір’ю…
