Сьогодні одяглася тепліше і милуючись сонечком та останніми квітами, не поспішаючи йшла на роботу. Думок в голові, як в решеті насіння.
Чомусь згадалась баба Сонька, материна рідна тітка і її плюшка, ні, не та солоденька до чаю, а та, що була модньою на селі навесні та восени у 50-х - 70-х роках минулого століття.
Баба прогарувала весь вік на фермі, правда спочатку із жінками гуртом по холоду мочила босими ноженятами коноплі в річці й отримала туберкульоз кісток, тому ніколи не мала дітей, копієчку до копійки складала на книжку, бо пережила голод сорок сьомого, батько з війни не повернувся, а їх було у матері п'ятеро. Знала, що таке непереливки.
Коли Соньці первалило за сорок, завезли у їхню лавку плюшки, ще досить гарна, вона подумала, що хочеться окрім куфайки і їй трішки щось кращого зносити.
Одягла вона її за весь вік лише двічі: на весілля в сусідів та на похорон Маньки. Жалко, аж страх брав, було одежини, одчинить шифоньєр і любується.
Одного разу, ми до неї заїхали в гості, вона змовницьким тоном прошепотіла мені заледве не на вухо:
-Юлю, ти ж тепер робиш у музеї, давай я туди найбільший свій скарб подарую - плюшку. Не змогла я сказати бабі, що туди плюшок не беруть, з урочим лицем поклала у машину.
І досі десь на горищі лежить чорна, аж лискуча, плюшка, а її нема вже на цьому світі декілька років.
Кажуть, що осінню душі померлих родичів найближче можуть підступитися до живих своїх родаків.
Юлія Манойленко
(Фото з блогу районної газети "Промінь" Сновського р-ну).
