1 жовтня святкували День музики. Вона присутня на кожному кроці. Водночас посвяченими в цей вид мистецтва можуть бути не всі. Тільки той, хто наполегливо працює над собою, готовий з дня у день повторювати безкінечні музичні вправи, може досягти майстерності гри на музичних інструментах.
Викладач духового відділу Лубенської мистецької школи Валерій Рябцев повністю відповідає образу музиканта-трудівника.
Наш кореспондент зустрівся з Валерієм Кузьмичем і повів мову про його професію.
-Валерій Кузьмич, відколи триває ваше захоплення музикою?
- Лубни завжди славилися духовими оркестрами. Мені тоді було десь 13 років, коли вперше потрапив на репетицію духового оркестру одіяльно-повстяної фабрики. Послухав і вирішив бути трубачем. У ті часи практично на кожному підприємстві був духовий оркестр і рівень їх був достатньо високий. Була плеяда уславлених керівників духових оркестрів Олександр Юхимович Черниш, Іван Кузьмич, Іван Мефодійович Мартиненко, Євгеній Сильвестрович Клименко, Олексій Юрійович Лісовий, Микола Олійник, Валерій Дмитрович Романенко. На жаль, вони давно пішли у вічність… Їх пам’ятають рідні та ще такі ветерани, як я.
А тоді дуже багато дітей прагли навчитися грати на музичних інструментах, шукали себе, ходили в клуби. Це заохочувалося в суспільстві. Тим більше, що приймали бажаючих. Тому майже всі хлопці з мого класу спробували себе в духових оркестрах.
Я навчався в школі №6. Вона оді розташовувалася в будівля нинішнього образотворчого відділення Лубенської мистецької школи, або колишній художній школі. Після занять – бігцем у клуб, де навчався грі на трубі. Керував оркестром згадуваний уже Олександр Юхимович Черниш – керівник високого рівня. Його навіть називали батьком духової музики в Лубнах. Адже свого часу він був центральною фігурою в музичному світі міста. Він створив перший естрадний оркестр, який грав на танцях. Духовий оркестр під його керівництвом на конкурсах в Полтаві постійно посідав призові місця.
-Таким чином захоплення переросло у вибір професії…
-У нього я став грати більш на пристойному рівні. А потім… Тоді були при військових оркестрах інститути вихованців. Лубенські хлопці поїхали в Одесу в духовий оркестр при ОДВУ. Сподобалося, написали нам, молодшим. Тоді не було мобільних телефонів, але поштовий зв'язок працював як годинник - доба і лист в Лубнах. Тому багато луб енців поїхали туди навчатися. В тому числі і я. Нас з часом називали «оркестр лубенчан». Нас було дев’ять з Лубен – не лише вихованці, а й надстроковики.
Але вища музична освіта все ж таки була потрібна. Випадково до рук потрапила об’ява про набір учнів в Одеське музичне училище. Я буквально за день зібрав потрібні документи і в останній момент (вже не хотіли приймати) став абітурієнтом навчального закладу. Єдиний з духовиків, які вступали, отримав п’ятірку по спеціальності. А далі проблеми не було – тільки в екзаменаційному листі побачать п’ятірку по спеціальності – дорога відкрита.
Далі навчався, закінчив училище. Була можливість вступити в консерваторію, але не став, бо в Полтаві очікувала філармонія та гастролі. І закрутилося гастрольне життя з його переїздами, виступами.
Протягом 10 років (тоді був радянський союз)працював в різних професійних колективах – в Туркменії, на Кавказі, в Західній Україні в ансамблі «Світязь». Артистичне життя – складне. Це постійні гастролі, воно втомлює постійними переїздами, постійним перебуванням в одному колективі, де одне і те ж: концерти, виступи, виступи, концерти. І хоча вже під кінець гастрольного життя я якось не бачив себе в іншій сфері. Та потім все змінилося, коли створив сімю, переїхав жити в Лубни, пішли діти. Спочатку працював протягом 3,5 років керівником духового оркестру в Тарандинцях. Потім запросили в міський Будинок культури. А крім того під заробіток – гра в ресторанах. Всі через це пройшли. І я теж.
Під час захисту оркестром звання народного мене почули члени комісії з Полтави і запропонували піти працювати в музичну школу. Погодився. І ось уже протягом 35 років працюю в музичній школі – нині Лубенській мистецькій школі, і вже без неї себе не бачу. Отож протягом життя працював в музиці, в музичних колективах. Довелося і в театрах працювати, і в філармоніях, і не тільки.
Володію майже всіма духовими інструментами. Труба, саксофон – на професійному рівні. На флейті – на достатньому рівні, щоб навчати учнів. Кларнет, а вже мідні духові інструменти – тенор, баритон, бас, хоч зараз можу взяти інструмент, сісти в оркестр покласти ноти і грати. Це підготовка протягом життя. Адже дотримуюсь йогівського постулату: людина має постійно вдосконалюватися протягом життя. Потрібно навчатися, поки живий.
-Розкажіть, будь ласка, про Лубенський духовий оркестр, слава якого гримить на обласному рівні.
- Оркестр був створений у 2011 році при нинішній Лубенській мистецькій школі. До цього був оркестр при Будинку культури. Але Будинок культури зруйнували і оркестру багато років не було. Люди в Лубнах вже й забули що таке жива духова музика. Але з приходом на посаду міського голови Олександра Грицаєнка оркестр відродився. З ініціативи трьох осіб мене – Валерія Рябцева, тодішнього директора закладу Івана Любича і міського голови Олександра Грицаєнка.
Ніхто не вірив, що вдасться відродити оркестр у тому вигляді, яким він був. Але через три місяці ми вже грали на дні міста.
А навесні наступного року на параді оркестрів в Полтаві посіли перше місце.
-Так до вас прийшло визнання.
-Першою моєю сходинкою була сходинка соліста на саксофоні. У школі був також квінтет саксофоністів. Але діти закінчили музичну школу і роз’їхалися навчатися хто в Київ, Харків і таким чином викладацька робота – це такий собі перпетум-мобіле – вічний двигун. Взагалі як тільки діти навчаться грати на такому рівні, що можна вводити в склад духового оркестру, закінчують музичну школу і їдуть навчатися в інші міста. Але без цього процесу прогресу бути не може. Постійно одних навчиш, на їхнє місце приходять навчатися інші.
Але я відволікся… Якщо визнанням вважати грамоти, то їх було безліч. На стіні в рамочках – це грамоти за часів незалежної України. Ті, що були при комуністах, я знищив. Одна лишилася – грамота Всесоюзного конкурсу Другого фестивалю народної творчості, присвяченого 70-річчю великої жовтневої революції, коли був нагороджений медаллю лауреата. На трубі грав складну програму. Я тоді саме приїхав з гастролей, був молодший набагато, мав прекрасну фізичну форму. Тому зарекомендував себе блискуче.
Пізніше у складі духового оркестру Лубенської музичної школи, а нині – мистецької на обласному конкурсі марш-парадів тричі посідав І місце, двічі – ІІ, тричі ІІІ. В принципі наше перше місце завжди було. Просто журі хотіло, щоб стимулювати також інші дитячі музичні колективи.
Ось – диплом Валерію Рябцеву – трубачу музичної школи за високий рівень виконання та активну участь в обласному конкурсі. Посвідчення і диплом переможця обласного огляду виконавської майстерності викладачів дитячих музичних шкіл та шкіл мистецтв.
Нагорода за І місце у УІІ Всеукраїнському екофестивалі «Лель» з присудженням духовому оркестру звання лауреата.
-Чим живете зараз?
-На жаль, зараз у зв’язку з ковідом, марш-паради в Полтаві не проводяться. Взагалі розпорядженням обласної військової адміністрації з початком повномасштабного вторгнення масові заходи заборонені. Але готую музикантів.
У принципі проблем нема – інструментами учні мистецької школи забезпечені. Міська влада членам духового оркестру костюми пошила три комплекти. Одна проблема – доводиться учасників колективу навчати з нуля, з нуля і з нуля. Але ми тримаємося.
Зараз,на жаль, жанр духової музики потроху вмирає. В Україні спостерігається тенденція до скорочення кількості духових оркестрів. Навіть військових. На цей час в Полтавській області, наприклад, немає жодного військового оркестру. Вони збереглися тільки у великих містах – Києві, Одесі, Львові. Але сподіваюсь, що з часом все зміниться.
-У вас є талановиті учні?
-Наші діти дуже талановиті. У мене є випускники з консерваторською освітою, музичним училищем. У Лубнах проживають три мої учні з вищою музичною освітою, але не хочуть йти працювати у музичну школу.
Та маю надію, що наступного року викладачем по класу духових інструментів прийде мій учень - тож буде допомога.
Є талановиті учні і зараз. Три саксофоніста грають на достатньо високому рівні. Один з моїх учнів зараз готується вступати до музичного училища. Інша Єва Данилко – дуже обдарована дівчина. Не надто стабільна обстановка. Тому музика стоїть десь на останньому-передостанньому місці. А це впливає на вибір молодими людьми професії. На жаль, не всі хочуть продовжувати музичну освіту. Молоді люди бачать себе в інших сферах.
Що буде далі – побачимо. Я даю їм грати популярні мелодії з кінофільмів, тому що чистий джаз не всі сприймають. А популярні мелодії з кінофільмів і не тільки, народ із задоволенням слухає. Це актуально. Повноцінний музикант – той, хто може грати будь-яку музику. Вдень можна грати на весіллі, а увечері – в оперному театрі.
Загалом діти йдуть навчатися на духовий відділ, і не лише діти. Найкращий вік – бажано 10-12 років, коли є фізичні дані. Втім мене навчаються двоє дорослих чоловіків. Це дуже добре, коли приходить доросла людина і каже: «Я все життя мріяв навчитися грати на саксофоні. Та не було можливості: навчання, робота. А зараз, скажімо, в 40 років з’явилася можливість – купив собі саксофон». І ходять, і займаються кожен день самостійно по дві години, а якщо є вільний час і три, і в них виходить. Буквально за 2 місяці занять освоїв простенькі популярні мелодії.
-А як ваша особиста творчість?
-Я записав пару дисків гри на саксофоні. Пороздавав друзям. Деякі записи є в комп’ютері. Свого часу багато працював з Михайлом Шамісом. Раніше з ним виступали неодноразово в Києві на фестивалі єврейської музики «Шолом Україна», де ставали лауреатами, постійно грали на єврейських святах в центральній синагозі. У мене є записаний власний концерт з єврейською музикою. Диски запису є в Ізраїлі, в Америці.
-Які ваші плани на майбутнє?
- Музика – моя професія, вона мене утримує в цьому житті. Я просто не бачу свого життя без неї.
Очікую, коли закінчиться війна. А відтак планую розвивати духовий оркестр, джаз-оркестр, який також створений. Виступати в його складі дуже подобається.
Адже коли музика йде від серця, від душі, коли музика – це не просто набір звуків різної висоти, то завжди є ті, хто має потяг до високого.
Інтервю вів Олександр МІЩЕНКО
Знімок автора
