Він сидів і дивився на воду. Вода погойдувалась мов великий лист якогось невідомого дерева,що плавно опускався все нижче, нижче, нижче... А ще, то була не просто вода, бо в ній крім розкуйовджених почуттів і думок, помістилися й оті пухнасті хмари на набундюченому небі, й давно забуті паркани зпорожнілої вулиці. Ще рік тому тут голосили півні, кожен зі свого дворища, а окрай дороги гордовито гуляли безпечні гуси.
Воно ж ото так у селі - випустили птицю і та до полудня пасеться на узбіччі, зневажаючи настирливі авто, які злостиво гурчать кожного разу, коли попід колеса чимчикує замислений
гусак або щодуху біжить дурна, перелякана куриця.
Він посміхнувся, згадуючи всі оті милі душі оказії. А ще, коли був маленьким, тут води було більше... Хлопці влаштовували цілі змагання паперових корабликів. Галаслива компанія бігала від одного берега до іншого, контролюючи переміщення своїх есмінців та авіаносців.
Де всі зараз?.. Та... де... Вітер приніс під ноги запилену газету. Він підняв її й не знаючи навіщо, почав лаштувати кораблик. Ось так, потім так, тепер ще ось так і - красень. Лагідно, мов дитя, за руку, взяв свою забавку й обережно поставив на воду. Щось у грудях затремтіло, стиснулось і стисло дихання... Ось за мить дихнув вітерець і кораблик опинився посеред того моря...
-Бр-р-р-ш-ш-ш!!! Раптом світ тріснув, як те дідове дзеркало, коли ти влучив у нього м'ячем.
Світ зкорчився від судоми чорною тінню, яка нависла своїм жахом, розчавивши той кораблик і ще щось... аж там - у душі... вкотре...
- Ти, шо, старий, здурів? - Хриплий голос донісся згори, мов то сама ота чорна тінь вміла говорити й готова була роздерти тебе на шмаття. Він підняв очі... На подертому БТРі сидів неголений чоловік з автоматом і холодними зіницями дивився на дивакуватого діда, котрий щойно грався паперовим корабликом у великій брудній калюжі. А, що йому казати?
Так, з'їхав з глузду. У свої вісімдесят граюся в багнюці... У зкаламученій воді кораблика вже не було й видно. Він зник під товстелезним колесом бойової машини, не проживши й хвилинки...
- Тут їхав хтось ще? - спитав солдат, видихнувши густий клубок диму й кинувши вниз недопалок цигарки.
- Ні...
Боєць грюкнув прикладом зброї об люк і БТР рушив далі, лишивши ядучий дим з вихлопної й... розчавлений, брудний шматочок паперу в розгойданій тванюці.
" Краще вже здуріти... - подумалось, - краще ось так сидіти в калюжі ніж вбивати...
Краще гратися паперовим корабликом, стати у вісімдесят років дитиною, що завгодно, аніж рити нові могили."
Він піднявся з землі і пішов додому. Додому... Домівки вже давно не було. Десь, там, на нього чекав єдиний, вцілілий у селі, погріб. А ще, маленька собачка, без задніх лапок...
Вмирати не можна - а з ким їй бути? Вітер приніс ще одну газету. "21 століття стане новою ерою піднесення людського генія." - майоріли букви. Кораблика не робитиму... Буде на розпал...
Микола Кочерга
