Одного разу, сто років тому, в міському автобусі в мене витягли з сумки гаманець. Я запізнювалася на роботу і повертатися додому вже не встигала. Підійшла до контролерки на станції та зізналася, що не можу заплатити за проїзд.
Вона одразу ж пропустила мене.
– З мене шоколадка, – пообіцяла я. Вона махнула рукою.
– Ще чого! І не смій переживати через дрібниці. Я доїхала до роботи, розповіла колезі, що сталося, попросила в борг. Гроші повернула, а про свою рятівницю геть забула, ніби гумкою стерли. Згадала зовсім випадково, місяці за два-три. Купила в кіоску коробочку цукрового печива — хорошого шоколаду не знайшла.
Я не знала, як її звуть, не запам’ятала її обличчя. Заглянувши до контролерки на станції «Південна», пояснила, що хочу залишити печиво жінці, яка одного разу виручила мене.
— Це до Таньки, — зітхнула вона.
— Тільки ти спізнилася. Її машина збила, на смерть. Дев’ять днів того тижня справили.
– Може мене зовсім і не Таня врятувала, – засмутилася я. Жінка розплакалася. – Вона. Іншої такої в нас не було. Я попросила описати Таню – мені важливо було запам’ятати її. Вона витерла сльози і лагідно повела руками у повітрі:
— Вона була… вона була, ніби яблучний пиріг. Пам’ятаєте в якомусь творі: «… волю благу в людях видно здалека…» Ця двадцятирічна давня історія — про них. Про людей, що розпалюють багаття.
Про людей, що простягають руку допомоги без роздумів та без користі. Про тих, хто не тільки на Різдво допомагає. Хтось , ніби “яблучний пиріг”. Хтось, хто допомагає нам залишатися людьми. Дякуємо їм. © Наріне Абгарян
Джерело: Історії для натхнення
