Спочатку серпик на чорному небі, був ледь-ледь помітним. Було таке відчуття, що його зовсім не має у безодні темної, безмежної порожнечі. Зовсім неосяжній у людському вимірі. Тихо постоявши, вдивляючись у наче щойно зораний чорний безживний степ, ніби відчуваєш, що щось таки забилося, заворушилось, задихало…
Спочатку то була малесенька мурашка, що заснула під грудочкою найродючішого чорнозему. Їй було там так тепло й затишно! Її ніхто не бачив. Не чув. Вона існувала, мов незрозумілий феномен для мене у цілому світі дивовиж і фантазій. Вона вбирала всі корисні властивості від неньки, які потрібні для її крихітної життєдіяльності.
А тим часом зростаючий місяченько грайливо забавлявся у небі, час від часу тихо заколисуючи сам себе. Але кожен його подих утворював нові родимки, кожен погляд формував пам’ять, кожний дотик придумував образ, а кожен звук виліплював характер.
Згодом молодик ставав більшим. І кожного глибокого літнього вечора все краще можна було розгледіти, як замріяно стоїть отак босоніж у сорочці жінка-ніч. Вона так ніжно горнеться до неба, то складає всі зорі у долоні, то розкидає їх у небесну твердь, збирає тендітність матіол і розвіює аромат в повітрі, лагідно магнетизує своїм тихим спокоєм і неквапно завойовує світ своєю привабливістю та добротою.
Кожного тижня вона оберігала місяць на небозводі, а він все більше змінював свою видиму форму: округлювався та зміцнювався. Вбирав у себе палку літню чарівність, нічну остуджену енергію та безмежну щиру радість. Місяць наливався зарядом і якщо ніч була дуже тиха, то можна було почути, як приглушено стукає в його небесному тілі серденько. А може той спокій був таким блаженним, що я чула як б’ється моє?!
Місяць рухався – жив щоночі і йшов до своєї цілі. Він ріс, скупчуючи у собі любов і світло, яке було вже важко утримувати у своїх вінцях. Було так видно та ясно на землі!!!
У саме цієї ночі немає півтонів, вона пристрасна, амбіційна, впевнена. ЇЇ визрілий місяць повністю став круглим.
Цю мить ніяк не пропустити. Час настав, щоб розхристати душу, зняти втому і наче вперше розчахнути небесне склепіння.
Ніч РОЗІРВАЛО сонце…
І випурхнула з лона воля…
І все на мить затихло…
А потім знову забилося, заворушилося, задихало…
Народилася дівчинка)
Малесеньке українське майбутнє…
Анна Лохматова
