Лиса гора в Лубнах – явище не унікальне. Але вона є однією з найвідоміших поряд з Київською Лисою горою.
Втім на відміну від столичної Лубенська Лиса гора лежить на окраїні стародавніх Лубен і тому не кожному видно, що тут діється довгими осінніми та короткими весняними ночами коли сутінки борються зі світлом а день з ніччю. Отож це місце було і є одним із найтаємничіших в усій окрузі та і в Україні теж.
Кажуть, тут регулярно двічі на рік відбуваються храмові відьомські шабаші і хто їх бачив, вертався додому посивілим. Ось чому в Лубнах і окрузі так багато сивих чоловіків. Але на відміну від Києва, де першохрамовий відьомський шабаш на Лисій горі коїться глибокої осені на Всіх святих за православним календарем і на свято Сварога – за язичницьким (себто в ніч з 31 жовтня на 1 листопада), то Лубенський першохрамовий шабаш весняний і коїться на свято Живи – з 30 квітня на 1 травня. Це свято пробудження природи. А тому несе швидше позитивну енергетику.
Та й відьми у Лубнах переважно юного віку, або принаймні такими здаються. Мають довге пишне волосся. Ним вони за переказами душать занадто легковажних чоловіків і зводять тим з розуму, та відрізняються від київських старих карг миловидністю і цнотливістю.
Пам’ятаєте гоголівську панянку з повісті «Вій», то й вона була молодою. Словом, яка б карга не була, а вона перекидається на відьомський шабаш на Лисій горі в Лубнах на юну дівчину. Було дивишся по місту ходить таке страшне та потворне, молодиться, а воно ж не молоде. А поночі зустрінеш, то ніби їй 16 років виповнилося – розповідають.
Це додає лубенській відьомській нечисті ще більшої небезпечності і сили, бо те, що вони витворяють із заблудлими в ніч повного місяця на Лису гору не піддається опису і робить їх сивими до останньої волосини і мовчазними як той камінь. При цьому кожен оповідач наголошує, що він сам там не був, а ось якийсь Петро чи Микола переповідав йому з перших вуст.
То що являє собою Лиса гора в Лубнах і яка нечисть на ній живе? Найперше в денну пору, до заходу сонця вона не становить жодної небезпеки. Не таїть вона небезпеки і для парубоцьких та чоловічих компаній, хіба поблукати змусить у темряві та нагонить жаху. А як хто вже відіб’ється від гурту – ото поминай як звали!.. Якщо й виживе, то якийсь внутрішній безум поселиться навіки у його очах і жінка його неодмінно буде з відьомського поріддя – та відьма, котра взяла його на поруки і вже не випустить з пазурів, хіба нещасний помре. Та й то чи буде вільним на тому світі – хтозна. Бо на таких могилах відбуваються дивні речі, робляться підкладки та порчі і різні заговори.
Сама Лиса гора височіє могутнім пагорбом на правому березі річки Сула, і має круті схили, що стрімко збігають до її покрученого в цій місцевості русла, ніби сам Нечистий крутив його та не викрутив, натикав чорториїв, що і купатися тут страшно.
Невідомо чи то природне утворення чи штучні стіни навіки древнього втраченого городища. У будь-якому разі, рухаючись вгору проти течії на лодіях подорожніх на протилежному боці зустрічала велична картина: стрімкий пагорб дістає підошвою до самісінької води лишаючи невеличку смугу тільки аби можна було висадитися та й то під пильним оком сторожі, що неухильно стежить зі стін схованого за глиняними вершинами городища.
Для тих же хто подорожує вниз за течією Лиса гора буде праворуч. Досі тут видно древній узвіз, що упирається в улоговину, де мали бути ворота до поселення. Хто мешкав за глиняними пагорбами – невідомо. У будь-якому разі це не були кочові іраномовні племена, а радше осілі корінні народності цього краю. І лягали вони перед натиском чужинців як та степова ковила-тирса перед вітром, яка й досі якимось дивом збереглася тут на неораних схилах, але ж і випрямлялися, коли вітер вщухне і давали зерно і множили потомство, засіваючи ним довкружжя. Було воно тим, що згодом назвуть слов’янським - хтозна.
Те, що це давнє городище не може бути сумніву. Піднявшись узвозом до так званого перешийка, що ділить гору на дві частини, ми потрапляємо до затишної чаші, в якій цілком могло розміщуватися невелике поселення. Тут досить місця для розташування дворів і хат. Західніше можна вийти на рівне, зручне для городництва пустирище зі скіфськими курганами. Їх уже не видно недосвідченому оку, та й забудовані вони вулицями сучасного мікрорайону Південний.
Але повернемося до відьомської парадигми Лисої гори. Після заходу сонця в ясну погоду тут розкидається над головою вражаюча карта зоряного неба. Аж дух захоплює від того видовища! Стоїш, задерши голову, і забуваєш про все на світі.
Ось тут і трапляється найголовніше, бо відьми тут не рідкість. Щоб стріти котрусь, слід приходити одному. З’являються вони несподівано, мов з-під землі. Торкне котрась тебе за плече зі спини: - Чого ти тут? Озирнешся – стоїть простісінько перед тобою – волосся на вітрі розвівається, хоч вітру в тиху погоду тут нема. – Ой, - каже ж і страшно! Та озирається налякано так, що й сам починаєш озиратися. Озирнешся, а вона знов таки тут, перед тобою,. А там, де вона була вже її нема. Де та карга стара й поділася І знову вона молода та вродлива дівчина. Так і будеш озиратися, доки голова не піде обертом та не впадеш. Тут тобі і кінець.
Щоб відрізнити відьму від простої дівчини чи жінки треба тричі обсипати її нелущеним просом і дати випити джерельної води, можна воду з колодязя. Проста жінка вип’є та й вже. А відьма ніколи того не зробить. Тільки лаятися буде та втікати околяса. Бо відьма.
Тоді треба запалити смолоскип (свічка тут не допоможе). Її вона вітром від волосся вмить загасить. А ось смолоскип не подужає. Скільки б тих відьом не було, - не в силі вони вогонь загасити. Будуть тільки скімлити жалісливо та проситися: - Пригаси полум’я об землю, та пригаси, а я тобі за те покажу місце на кургані, де скарби лежать. Золоті розсипи сховані.
Той, хто повірить, вважай пропав. Бо вмить де й не візьметься чорна кішка чи сова, кинеться з-за відьминого плеча і поминай, як звали.
Тільки собаки звіддалік завиють тоскно і болюче: ще одна безневинна душа пішла крізь землю!
Можеш тут стріти і душі похованих у курганах рубак. Різні вони. Є похмурі воїни, а є вільні та веселі зарізяки, котрим, що людину вбити, що ракові ногу відірвати. Одне і те ж. Блукають вони темними беззоряними ночами і відьми їх бояться. Запопаде котрусь, то вже спуску не дасть. Роздере навпіл могутніми руками. А все тому, що настраждалися від відьомського поріддя за життя.
І то правда, що поховані у курганах зарізяки належать до світу мертвих, а відьми із живої плоті та крові – до світу живих. Тому не перетинаються вони аж ніяк. Хіба котрась переплутає душу козака з живою людиною, коли заходить зі спини. Ото вже привид натішиться. Але таке буває, як люди кажуть, раз на сто років.
Тоді знаходять на Лисій горі чи десь поблизу мертву дівчину. І хто і чого її зі світу звів, і чи відьма вона була – невідомо. Поховають рідні, оплачуть і кінці в воду.
Лиса гора у Лубнах оповита легендами. Одна з них про те, що в сиву давнину жила тут Мара Марівна. І був у неї в наречених місяць-Брат. Були вони на весь білий світ парою.
І позазрив їхньому щастю вітер-Пропадник. Підстеріг він дівчину на березі річки, коли вона полоскала коси у хвилях Сули і знеславив. Кинулася дівчина у воду, а не приймає її ріка, бо знеславлена. Не потопає вона.
-Що ж мені тепер робити? – питає дівчина. – Як милому брату-місяцю перед очі знеславленою з’явитися маю?
Ховалася вона від судженого і місяць і два. Вночі з хати не виходила – тільки вдень, при світлі Сонця не світ Божий з’являлася.
А то якось влітку, на Купайла діло було, йшла берегом з поля, а йдучи квіти збирала. А місяць рано так, до заходу сонця, на небо вийшов. Побачив кохану і озвався до неї:
-Чом ти до мене гуляти не виходиш, чи я тобі став не милий?
Сахнулася Мара Марівна, побігла, а що була вагітна, то перечепилася і впала на спину.
Побачив брат-Місяць її сором та й наздоганяти не став. Посадив її на свого коня і поїхав над землею. Відтоді височіє Лиса гора над Сулою, немов округлий живіт вагітної, дівчина там засторога, а люду православному залога.
Відьми з чортами перелюби чинять. Чорт – той же чоловік, тільки з копитцями замість ніг і маленькими ріжками на голові, що їх під волоссям і не розгледиш. Узується в чобітки, накине каптан а чи свитку – ось вже його і не впізнати!
Три ночі коїться на Лисій горі відьомських шабаш. Відьми і чорти так траву виб’ють – до землі. тому там жодного дерева не росте і гора називається Лисою.
Хочете дізнатися, - сходіть на Лису гору під Лубнами сам-один та свою історію розкажіть, може в ній більше правди буде.
Олександр МІЩЕНКО
Знімки Єлизавети Сацури
