Гімназію у Лубнах найменували на честь етнографа і письменника Матвія Номиса
На двадцять восьмій сесії восьмого скликання Лубенська міська рада ухвалила рішення «Про зміну назви, юридичної адреси та затвердження Статутів закладів освіти Лубенської територіальної громади у новій редакції».
Серед іншого у документі йдеться про перейменування загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 на Першу гімназію імені Матвія Номиса Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області. Так депутати підтримали звернення громадськості та клопотання Управління освіти виконавчого комітету Лубенської міської ради.
Матвій Номис (справжнє прізвище – Симонов) - етнограф, фольклорист, письменник, педагог, видавець, життя і діяльність якого пов’язані з Лубенським краєм. Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо). Найвизначніша праця Номиса — «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис» (СПб,1864), яка містить понад 14,5 тис. приказок і загадок. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В. Лазаревського, Марка Вовчка та інших. Ідеологи КПСС віднесли Номиса до так званих «буржуазних діячів». Відтак, значна частина його творів у СРСР не перевидавалась. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти ще одного видатного полтавця, племінника Симона Петлюри і патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника), деякі книги були перевидані в діаспорі, а після відновлення незалежності, на початку 90-х - у журналі «Київ» та видавництві «Либідь». Свої праці Матвій Симонов підписував «М. Номис» — цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку і абревіатури імені письменника і фольклориста. Якщо слово Симон прочитати навпаки, отримаємо Номис. Саме під таким ім’ям він і відомий широкому загалу. Лубенський міський голова Олександр Грицаєнко та секретар Лубенської міської ради Маргарита Комарова сподіваються, що увічнення лубенця Матвія Номиса у назві Першої Лубенської гімназії стане поштовхом до подальшої популяризації діячів національного відродження, української культури та духовності, їхнього творчого спадку. До речі, на фасаді будівлі гімназії встановлено меморіальну дошку, а у межах відеопроєкту «Повернуті із небуття» відділом інформаційної діяльності міськвиконкому та телекомпанією «Лубни» створено відеоролик про Матвія Номиса.
%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%83%D0%B4%D1%96%D1%8F%D0%9B%D1%83%D0%B1%D0%BD%D0%B8">%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%83%D0%B4%D1%96%D1%8F%D0%9B%D1%83%D0%B1%D0%BD%D0%B8 «Вважаю доречним, аби в найменуванні закладів освіти Лубенської громади були увічнені імена найдостойніших діячів нашого краю, насамперед - подвижників українського просвітництва», - сказав начальник Управління освіти виконкому Лубенської міськради Мирослав Костенко. У Полтавському офісі Українського інституту національної пам’яті наголосили, що з ініціативи УІНП та згідно з Постановою Верховної Ради 200-річчя з дня народження видатного діяча української культури Матвія Номиса (1823–1901) цьогоріч відзначається на державному рівні. Довідково: Матвій Симонов народився у селі Заріг на Полтавщині (нині належить до Оржицької громади Лубенського району). 1844 року закінчує Полтавську гімназію і вступає на словесний факультет Київського університету. Познайомився із Тарасом Шевченком, із чоловіком Олександри Білозерської — Пантелеймоном Кулішем. Його дружиною стала Надія Білозерська – сестра Олександри Білозерської (Ганни Барвінок), одруженої з Пантелеймоном Кулішем. Видав збірку українських прислів’їв. Співпрацював із журналом «Основа», поділяв позицію редакції щодо популяризації української мови, а також необхідності її використання в науці. З 1858-го займався справами друкарні Куліша. Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали майже протягом всієї другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907-1909 роках. У 1869 році Симонов повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя: то у с. Заріг, то у Лубнах. Вів простий спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював. Пожертвував значні суми на українські справи, на Наукове товариство імені Шевченка. Частину грошей поклав у банк. На відсотки в рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Лікарня безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і допомагала ліками нужденним. Освіта, авторитет, досвід Номиса посприяли призначенню директором новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872-1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877-травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885-1890). Помер 8 січня 1901-го в Лубнах. Детальніше читайте у цій статті https://bit.ly/43XIAta
