Мистецтво фотографії – це мистецтво малюнку світлом. Воно з’явилося в історії людства всього якихось 150-200 років тому. І попри те фотографія стала невід’ємною частиною нашого життя.
А з появою новітніх технологій, які закинули людство в електронний світ воно увійшло у повсякдення. Втім навіть за таких обставин цінується робота фотохудожника, яким є лубенець Сергій Жук.
Про нього і про фотомистецтво у наступному інтерв’ю, опублікованому в газеті "Лубенщина" за 26 серпня 2022 року.
- Сергію, звідки у вас виник потяг до фотографії?
- У мене, здається, він існував завжди. Спочатку я займався три де моделюванням, і водночас звертав увагу на фотографії. У мережах їх безліч на різних платформах – оригінальних, яскравих, які занурюють у вир людських емоцій, і водночас увиразнюють той чи інший характер одним лише зображенням, без слів. На телефоні любив робити мікрознімки. Але коли одружився, і дружина просто мріяла фотографувати, то так склалося, що ми під час поїздки до Львова купили фотоапарат. Там, у Львові ж, і фотографували себе, архітектуру. Це було так важливо, зупинити саме нашу мить у плині віків, і мені сподобалося. Після повернення в Лубни я почав займатися фотографуванням більш відповідально. Це було десь у 2017 році.
Якщо там на авторежимі фотографував, то тепер став більш вникати в ручні налаштування. Так потихеньку освоїв техніку, купив і собі фотоапарат. Спочатку простіший, а потім, коли почав переходити на більш професійну зйомку, складніший. Переглянув у мережах кілька десятків відео з навчальними програмами фотографів з-за кордону. І водночас зрозумів: щоб займатися три де графікою, потрібно багато часу. А те ж саме за допомогою фотографії можна зробити втричі швидше і вона нічим не гірша.
- А як складалося ваше життя до захоплення фотомистецтвом?
- Як у всіх. Сам я з Лубен. Школу закінчив у 2004 році. Потім навчався в Лубенському профліцеї. За спеціальністю токар. Відслужив строкову службу. І взявся за три де дизайн. Довго освоював різні програми, вдосконалював майстерність. Протягом 5-7 років займався тільки цим. Деякий час працював на телестудії «Лубни», а потім влаштувався працювати дизайнером на ВАТ «Лубенський молокозавод». У вільний час фотографую. Дизайнерські навики удосконалював уже на роботі. А те, що раніше займався три де моделюванням дуже допомагало. Перше завдання виконав так, що роботодавцям сподобалося. Так отримав постійне місце роботи.
Але і фотографією займатися не кинув. Навіть узимку, коли рано темніє, з роботи приходив у сутінках, та все ж викроював час для занять улюбленою справою. З моделлю ходили темним містом, шукаючи світло від ліхтарів і т.д., щоб зробити вдале фото. Оскільки фотооб’єктив на той час мав простенький, то це було дуже важливо. Таким чином отримував досвід роботи у складних умовах.
Дехто суміщає три Д і фотомистецтво. Це також можливо і виходять прекрасні картини. Тобто згодом можна буде розвивати себе і в цьому напрямку. Можна зробити будь-який фон і помісти на нього модель. Прикрасити все це спецефектами. Ось вам і витвір мистецтва.
- Пригадайте перші кроки у фото графуванні.
- Розпочав фотографувати спочатку знайомих. Дещо виставляв у мережі. Потім почали надходити замовлення. Так прийшла думка про те, що можна цим заробляти гроші. Розпочинав зі зйомок на день народженнях, потім – на весіллях. На першій весільній фотосесії дуже переживав, щоб фото вийшли якісними. Адже це не повторити, а впевненості ще не мав. Підготувався на всі 100. Тим більше наречена була вагітною, їй час від часу робилося погано, часу для фото сесії не було. Але попри те результат був непоганий.
Відтоді почав займатися фото сесіями постійно. Але такі замовлення – це робота технічна: молодята чи рідні стали з батьками біля фотозони, сфотографувалися. Особливо фантазію не розгониш, бо треба просто зафіксувати урочисту мить. Існують декілька вигідних позицій, але більше іде процес технічний.
- Ви входите до членів народного фотоклубу «Софіт», що діє при центрі культури та дозвілля. Як туди потрапили?
- Про народний фотоклуб «Софіт» дізнався від його теперішнього керівника Павла Парубочого, який написав на електронну пошту і запросив долучитися. Погодився. Робота у фотоклубі – це не лише творчість, а й колективні фото сесії на природі, з моделями, постійне спілкування за інтересами. Отримання порад і т.д.
Тобто для підтримання форми, керівник дає постійно завдання, а учасники фотоклубу його виконують. Це сприяє розвитку творчості. Знімки скидаються у спільну групу, де їх обговорюють, висловлюють зауваження і т.д.
Причому один і той же пейзаж чи предмет кожен фотохудожник бачить по своєму і таким він відображається на фотознімках. Це і завдяки ракурсу, і тим чи іншим прийомам митця і куту падіння світла. Багато чинників. У кожного своя апаратура різної потужності. Та і взагалі якщо взяти одну локацію поставити 10 фотографів, то не буде жодного однакового знімка. У кожного власний погляд. Це тому що у кожного свій внутрішній світ – у когось він сонячний, у когось – похмурий, у когось багатий, а в когось – бідний, хтось більше технар, а хтось за своєю природою романтик. Все залежить від особистості фотомитця.
До того ж до кожного об’єктива до кожного апарата ще потрібно звикнути, щоб досягти того результату, який є найбільш прийнятний. Останнім часом користуюся 35 мм фотооб’єктивом. Це оптимальний на сьогодні для мене фотооб’єктив. І фотографії виходять сучасні, якісні. У перспективі хочу взяти більш досконалий фотооб’єктив, більш широкоформатний – 24 мм, або 19 мм. Там теж непогано виходить. Але це все одно потрібно осягати, навчатися.
- Фотографія – це технічне мистецтво, чи все ж таки чуттєве?
- Тут головне знати базові принципи. Оскільки фотографія – це малюнок світлом, то саме знання того, що ти хочеш побачити у фотооб’єктиві, і відповідно – на фотознімку, визначає результат. Можна людину поставити спиною до світла і тоді її обличчя буде в затінку, сіре, як не старайся. А якщо поставити інакше, то можна грати на варіаціях світло-тінь.
Останнім часом навмисне фотоапарат перемикаю на чорно-білий режим, щоб бачити як лягає світло і тінь. Це відкрило інші можливості для фотографування. Якщо раніше колір відволікав від мети. Наприклад, коли фотографував у кольорі та ще в пасмурну погоду, і бачив на фотоапараті , ніби все добре, то починав обробляти фотознімок і помічав, керувати кольором не так просто. Іноді це ламає весь задум.
Тоді почав робити чорно-білі знімки. Таким чином я залишаюся спрямованим на ідею, і кольори з їх напівтінями не відволікають. Вони стають неважливими, відходять в тінь як ті ж деталі на зображенні дерева, і люди, які можуть проходити повз. Мінімум світла, зображення моделі і рухи які вона виконує – все, що необхідно. Так відразу видно результат.
- У яких фотомистецьких конкурсах ви брали участь?
-Брав участь у конкурсах «35 Едварс», де увійшов до топ п’ятірки кращих учасників з 10 тисяч претендентів. Це дуже хороший показник. Він прийшов не відразу. Починав, звісно, з нижчого рейтингу. Але остання робота рік-два тому принесла 5 місце. У планах є взяти участь у інших фотоконкурсах, яких дуже багато по світу, з пристойною винагородою для переможців. Так приходить відомість, додаються учасники, підписники на твій блог.
Втім на мене дуже великий вплив справила війна. Перш за все на психоемоційний стан, як фотохудожника. Не було настрою брати участь у фотоконкурсах у 2022 році.
- Як з’являються ідеї майбутніх робіт?
- Це все спонтанно. Іноді вподобаєш якесь місце, а іноді спершу з’являється одяг, який буде в центрі майбутньої фотороботи або серії фотознімків. Тут уже відштовхуєшся від спільного для серії фотознімків предмета – наприклад, квітки і моделі. Починаєш їх комбінувати.
Бажаючих бути моделями достатньо. Але тут вмикається творчість. Години для фотосесії – мало. Дві – якраз. Потрібно з півгодини, доки модель просто звикає до обстановки, до фотоапарата, до того, що її фотографують. Відразу я не можу отримати того, що мені потрібно – безпосередності. Тому що на перших хвилинах роботи навіть усмішку модель використовує як вимушену реакцію, а не як природний дар. А через півгодини, коли всі фотографії зроблені в цей період, просто витираєш і починаєш все заново, тоді отримуєш результат. А моделі ті дівчата і хлопці, яких фотографуєш, нарешті розуміють, чого від них хочуть.
На втілення ідеї, яку спочатку треба розписати, обдумати, а потім втілити у фотознімках, може піти тиждень, а може й більше. Важко знаходити цікаві наряди. Раніше в Полтаві була дівчина, яка тримала модельний салон, і їй можна було замовити будь-який одяг будь-якого історичного періоду. Вона пересилала і можна було працювати . Зараз вона виїхала, а салон розпродає, бо це в один момент стало невигідно. У людей з початком війни змінилися пріоритети. Фотохудожнику стало важче працювати – треба знайти і одяг, і модель, вибрати обставини і час.
Для прикладу, з чого з’являється ідея. Якось я зайшов до друга і побачив бушлат радянського зразка. Поки дійшов додому, придумав історію, зателефонував вранці і додавши до реквізиту авоську радянських часів, кілька інших декорацій, разом виїхали на природу, щоб зробити фотосесію. Так з’явилася історія про двох братів, у яких зламалася машина і вони опинилися десь за межами міста. Хотіли продовжити цю серію фотосесіями, присвяченими риболовлі, мисливству і т.д. Зробити власний фотовсесвіт.
- Для чого існують виставки – для того, щоб підтримувати професійний рівень та культурний рівень лубенців?
- Думаю, що так. Я брав участь у кількох виставках. Мріяв про персональну, яка мала би відбутися перед війною, але не склалося. Можливо, вона відбудеться восени. Хотів би зробити її не такою, як інші. Хочу завершити дві серії, які хотілось би показати. Крім того хочеться зіграти на площі фотографій поєднати менші і більші. І так вибудувати експозицію за рахунок розміру зображень, щоб вона була хаотично впорядкована. Це вважаю буде цікаво людям.
У мене є серія фоторобіт, з яких мені зі 100 знімків подобається 50, і яку хочеться представити на майбутній виставці в окремому куточку експозиції. Над цим думаю.
Загалом фотохудожник у наших реаліях має бути і дизайнером, і організатором, і менеджером. По-іншому не вийде.
- Чи завжди реакція людей задовольняє митця?
- Нашим людям потрібно зображення. Фотографія дитини чи весілля. Тому тих, кому подобається моя творчість, як творчість – небагато. Це до півсотні людей, яких я знаю, які можуть оцінити роботу, а ще менше тих, з ким можна поспілкуватися з цього приводу.
Дивлюся по реакції соцмереж, по кількості лайків (схвалень), то якесь весілля, яке виставив просто так, аби було, бо давно нічого не виставляв, може набрати більше захоплень, аніж фотосесія, до якої готуєшся, затрачаєш час і зусилля. Вона може пройти непомітною і бути майже не оцінена.
Професійні фото цінуються менше, ніж вони те заслуговують.
Тому для мене найскладніше придумати назву до роботи. Я звик підписувати фотознімки якимись цитатами. Останнім часом не роблю і цього. Все має казати зображення. Тобто даю повну волю уяві глядача, щоб побачити в роботі те, що він хоче побачити. Вважаю, що за великим рахунком ніхто достеменно не знає, що хотів насправді сказати той чи інший митець своєю роботою. Це стосується як живописних полотен майстрів минулого і сучасності, так і літературних творів. Що хотів сказати автор, знає тільки автор. Тож приємного перегляду вам!
Інтерв’ю вів Олександр МІЩЕНКО
Знімки Сергія ЖУКА