Насправді, нічого такого й дивного - звичайні соняхи, тільки дуже височенні. Доки вони росли і не перетинали межу паркану, їхня велич не так помічалась. Але вже повні насіння ці польові (а може в даному випадку вони служили декорацією подвір'я) велетні схилили свої крислаті голови і чомусь стали схожими на людей, які так само ростуть, розвиваються, проходять пік свого розквіту і так аж до осені, природного часу відходу в небуття. 

Однозначно вищі, ніж людський зріст, вони зустрічали і проводжали кожного, хто йшов у бік залізничного вокзалу по вул. Лермонтова. Не шепталися, не засуджували, не придивлялись до розміру тих сумок, що волокли або везли перехожі. Просто собі були - для справжньої непідробної краси, для неба і сонця, для врожаю...і для фото на згадку.

Юлія АНТОНЕЦЬ.