На Стрітення, 15 лютого, відзначається 31-ша річниці виводу радянських військ з Республіки Афганістан. У цій жорстокій кровопролитній війні з 25 грудня 1989 року по 15 лютого 1989 року за­гинуло 13 833 особи, з них 2 378 – українців, ста­ли ін­ва­лідами 6 669. Афганістан болить в ду­ші кож­но­го військового, який пройшов по дорозі війни в да­лекій мусульманській державі.

Командир зенітно-ракетного взводу старший прапорщик Леонід Вікторович Чайковський прибув до Кабула на початку січня 1980 року в розпал Новорічних свят на самому початку введення Радянських військ до Афганістану.

Мотострілецький полк на той час знаходився в Теплому стані, поряд зі штабом армії. Під його командою було 15 осіб і три БМП з установками «Стріла-2», новітнім ракетним комплексом, який міг влучати не тільки наземні цілі, але й повітряні. Могутня військова зброя використовувалась в різних бойових умовах, але з перших днів прапорщик отримав завдання забезпечити безпеку працюючих на будівництві шляхів спо­лучення до Джелалабаду в провінції Лагман.У його розумінні наказ надавав його взводу легку прогулянку екзотичними місцями, та насправді завдання виявилося набагато важчим. Спокою не було ні вдень, ні вночі. Як не із гір чекай нападу загонів бойовиків, так доводилося відбивати «духів» із «зеленки» Їх у провінціях Лагман і Нангархар мабуть було більше, ніж у всьому Аф­ганістані. Через Хайберський прохід з території Пакистану пере­прав­лялися не­відомими гірськими стежками цілі загоди бойовиків, каравани зі зброєю. В цих умо­вах доводилося чекати нападу з усіх боків.

Якось розвідники виявили кочуючу вогневу точку «духів» у гірській місцевості, що тримала під контролем і паралізувала рух транспортних засобів на три­кі­ло­метровій ділянці шляху Кабул-Джа­ла­лабад. Взвод Чайковського довго на­магався вибити з печер зухвалих ар­тилеристів, які стріляли звідти ку­муля­тивними снарядами, що пробивали на­скрізь танки, але були малоефективні при обстрілу живої сили.

Розвідники ніяк не могли потрапити до клятої гармати і вертолітники не виявили під’їзних шляхів. Врешті-решт вогневу точку ліквідували. І як же усі були зди­вовані, коли в печері знайшли танк Т-34.

Восени під Джела­ла­бадом старший прапорщик отримав наказ допомогти афганській міліції ловити молодих аф­ганців для слу­жби в армії. Царандоєвці шастали киш­лаком, нама­гаючись вия­вити хлопців, а солдати зенітно-ракетного взводу залягли в засідці на кількох стежках у долині. Леонід Чайковський відчув, як щось укололо його в ногу, це був скорпіон, а після його укусу людина вмирає через 10 хвилин. Швидко вколов себе шпри­цом-тюбиком на всяк ви­падок, потім втратив свідо­мість. Коли випи­сували з гос­піталю, лікар сказав, що йому по­щастило, тому що восени укус скорпіона не завжди смер­тельний.

Солдатам часто доводилося бігати в горах без води і їжі на 50-градусній спеці. Те, що скидали з вертольотів, не діста­валося, продукти вітром зносило у про­валля. В горах мало кисню і вертольоти не трималися в повітрі, падали на скелі. Один намагався приземлитися на малому майданчику, та, зачепивши землю ло­патями гвинта, розлетівся на шматки і порубав на смерть увесь екіпаж.

Коли солдати спускалися в долину, і натрапляли на воду, випивали її враз, а кому не діставалося води, облизували каміння, клали в рота маленькі камінці або клали таблетку хлору під язик, а носову хустку на воду і пили з калюжі, вкритої жа­бу­ринням.

Одного разу, отримавши кількаденну відпустку, воїни пішли купатися на річку. Там їх і надибали «духи». Про­являючи люб’язність до на­ших солдат, демонстрували намір по­дарувати одному з них, охоронцю, який стеріг одяг друзів, сонцезахисні оку­ляри. Він, не підозрюючи пастки, підпустив ворогів до себе і тієї ж миті загинув сам, а інших моджахеди порубали шаблями. Загинуло п’ятеро солдат Радянської армії. Афганців тяжко розібрати, хто ворог, а хто друг. Вони на ніч ідуть в гори, роблять свої чорні справи, а о 4-5-й годині ранку повертаються додому. Не раз доводилося ловити душманівських снайперів, чистити від них кишлаки, вибивати із «зеленки» ко­мишів, та вони плодилися, наче мурашки.

Наприкінці 1981 року ста­р­ший прапорщик Леонід Чай­­ковський, гідно виконавши військовий обов’язок, залишив територію Афга­ністану і повернувся у рідні Лубни. Жорстока війна на­завжди залишила чорний слід у серці воїна.

Інший наш земляк з В’язівка Ігор Миколайович Буковел – один з тих непо­мітних солдатів, які своєю само­відданістю рятували життя цілим вій­ськовий під­розділам. Зв’язок у бойових діях – це головна зброя. Відсутній зв’язок – про­граний бій, величезні втрати живої сили, бойової техніки.

Після підготовки у школі військового зв’язку в Гостомелі під Киє­вом, як один з кращих кур­сан­тів він був направлений на вузол зв’язку штабу армії в Чернігові, де відбиралася і формувалася група рад­ни­ків-зв’язківців спеці­аль­ного призначення. Інструктаж про­­­­­йшов у Білій Церкві та Москві, а звідти літаком був до­ставлений в Кабул.

Кабул – найбільше місто в Афганістані розбудоване у долині серед гірських ма­сивів. Вузол зв’язку Голов­ного військового радника знаходився у красені палатці Х.Аміна з центром засекреченого армій­ського зв’яз­ку в підвальних при­міщеннях під поси­леною охороною, а ка­зарма знаходилася в «Черемушках», як про­звали місце дислокації радянських солдат.

Підрозділ Ігоря Буковела обслуговував радників Міністерства обо­рони. Урали з апа­ратурою для супутникового зв’язку стояли біля палацу вкриті маскувальними сітками, під цілодобовою охороною роти спецназу. Дошкуляла літня спека. Солдати дозволяли собі одягати вільну форму одягу – джинси, кросівки, літню сорочку з короткими рукавами.

Одного разу, коли сол­дати приїхали до свого «під­валу», потрапили на очі яко­мусь незнайомому генералу. Через форму одягу він роз­лютився, а вже на другий день рядовий Ігор Буковел опинився на точці в Банги в провінції Пактика, на шляху з Газні до Ургуна в «чудової архітектури» ста­ровинній глиняній фортеці за високим дувалом з колю­чим дротом, де вперше побу­вав під об­стрілом банди відомого Ах­мад-шаха Масу­да.

Населений пункт розмі­щений у не­великій долині, серед не­високого гірського масиву, з фортецею у самому центрі, де електро­енергію давали тільки три години на добу. Воду брали з арика. В зимові місяці мерзли. Але з місцевими жителями жили в мирі.

На території фортеці жила собака Дембілиха – так її прозвали військові. Вона завжди обнюхувала нового прибулого солдати чи офіцера, але не чіпала, а з афганцями навпаки – тільки почує – відразу гавкає, кусається кидається на них.

Війна в Афганістані назавжди зали­ши­лася в пам’яті солдата Ігоря Буковела, забути її неможливо. Особливо боляче згадувати епізод, коли вперше прибув на аеродром в Кабул та побачив як заван­тажили на літак носилки з пора­неними та обгорілими солдатами…

Вічна пам’ять загиблим військовим в Республіці Афганістан!

В. ВАСИЛЬЄВ.