Зі скверу Тараса Шевченка 1 березня в Лубнах стартувала мирна хода у рамках традиційної щомісячної акції "Зниклі безвістит - не значить забуті!".
Її учасники - рідні та близькі, сімї зниклих безвісти воїнів-захисників та тих, хто потрапив у полон. На плакатах та прапорах портрети, тих, чиї долі невідомі. А це понад дві сотні людей, які мають сімї. Тож це біль і щоденна мука сотень лубенців та мешканців громади, які знаходяться між небом і землею, не знають, що думати, до кого йти, де втамувати гостру надію дізнатися долю своїх близьких людей.
На тих же прапорах назва частини і напрямок, або населений пункт, де перебував зниклий безвісти на момент, коли звязкок з ним обірвався. Це і Харківський, і Луганський, і Донецький, і Курський, і Запоріжський, і Сумський, і Чернігівський, і Херсонський навпрямок.
Люди чекають, хто місяць, хто півроку-рік, а хто й довгі три-чотири роки, живуть у невідомості. У декого на очах сльози, а в декого вони висохли і запеклися гострою ненавистю до розпалювачів війни, до тих, хто на ній наживається, хто з неї має зиск.
Мирні акці проходять в Лубнах понад півроку. І кожного разу вони звучать з новою гостротою, і болем. Ось і цього разу маршрутом, що пролягав центральною вулицею міста - проспектом Володимирським - пройшли понад три сотні людей.
З гучномовця, що їхав на машині в голові колони лунали у аудіозапису звернення дружин, дітей, матерів братів і сестер зниклих безвіти про те, як вони їх чекають, як невистачає чоловічого, братнього, синівського тепла, як вони мріють обійняти близьких, як чекають на повернення додому живими і неушкодженими. Ці короткі щирі слова зізнань тривожили душу, примушували співпереживати, замислитися над трагедією тієї чи іншої сімї, родини.
По обидва боки проспекту лубенці, які йшли у справах, неодмінно зупинялися, проводжали процесію, дехто змахував непрохану сльозу з очей. Так само автомобільний транспорт: водії виходили з машин і схиливши голову, вшановували "Зниклих безвісти - не значить загиблих". Кожен в душі бажав повернення кожного із захисників, чия доля невідома.
На Ярмаркові площі учасники мирної акції випустили у березневе блакитне небо жовті та сині кульки, запалили димові шашки синього, жовтого, чорного та білого кольорів.
Маршрут проліг до входу до Центрального парку культури та відпочинку, де міститься дерево надії. Тут відбувся короткий мітинг. Виступила Яна Сугак, яка нагадала про величезну ціну, яку платить український народ, лубенці за майбутній мир і перемогу над агресором. Ось і на минулому тижні двоє зі зниклих безвісти земляків повернулися на щиті на рідну землю.
Зі словами поваги до подвигу воїнів-захисників і співчуття рідним загиблих виступив міський голова Олександр Грицаєнко.
Він також ішов у загальній колоні, ніс прапори із портретом котрогось із лубенців, він кожного разу проводжає в останню дорогу тих жителів громади, хто віддав життя за відносно мирне життя в тилу своїх і чужих рідних, мешканців міста, переселенців. Олександр Петрович закликав до розуміння цих людей, закликав приходити на церемонії поховання, щоб бути поряд з тими, кого спіткало горе. Бо розділене горе - половина горя.
Далі присутні з числа тих, у кого за цей час зявилися безвісти зниклі рідні написали за традицією їх імена, позивні, номер частини та звернення і прикріпили на дерево Надії. Віриться, що колись це дерево, яке нині густо убране у жовто-бликитні та біло-чорні стрічки, які символізують прапор надії, позбудеться їх. Усі будуть знайдені жимвими, або принаймні буде зясована доля і душі рідних заспокояться.
Після завершення акції бажаючі пройшли до алеї памяті, що на майдані Володимирському, аби вклонитися тим, хто ніколи не повернеться до родин (а це більше сотні лубенців, чиї життя забрала війна під час захисту територіальної цілісності та незалежності держави Україна).
Олександр МІЩЕНКО
Знімки автора
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте