Під час журналістських подорожей щоразу пе­реконуєшся, що життя набагато цікавіше від художньої вигадки. Ну хто б сказав, наприклад, що у с. Снітин упродовж чотрьох років діє екофермТак, саме 4 роки тому, коли на сході країни розпочалася неоголошена війна, ця родина переїхала з Маріуполя у затишний куточок Снітина, купила хатину і розпочала госпо­дарювати на землі. Здавалося б, як пов’язати все це в один ланцюжок подій? І що це доля, чи людське щастя?

Євгеній Іванович привітно зустрічає гостей – журналістів газети «Лубенщина», щоб роз­повісти про те, що їх цікавить.

За національністю він грек. У Маріуполі тра­диційно живе велика грецька діаспора. Втім має і українські корені. Його бабуся по маминій лінії жителька Оржиччини. Тому у дитинстві Євгеній Камаралі бував на Полтав­щині. Мож­ливо, саме тут, з’явилася любов до всього живого, до тваринництва, сільського госпо­дарства. Він добре володіє українською мо­вою. І це не дивно. Адже в минулому Євгеній Ка­маралі працював на високій посаді в Маріупольській міській раді. Очолював один з департаментів. Його дружина також держ­службовець.

Втім Євгеній Камаралі завжди мріяв бути ближче до природи, з дитинства любив спіл­ку­ватися з живими істотами. Тому і в Ма­ріуполі розводив рідкісних свійських птахів, про що писала тамтешня газета. Понад 18 років займався розведенням фазанів.

Тож коли постало питання вибору нового місця життя, то шукали екологічно чисте село. Обрали Снітин. Можливо ще й тому, що це місце з понад тисячолітньою історією. Так, село на Лубенщині стало другою Батьківщиною родини Камаралі. Міс­цеві жителі спочатку дивувалися з нових сусідів, які прибирали берег річки від сміття, дивилися з підозрою, коли сім’я, що приїхала до Снітина, засукавши рука­ви взялася облаштову­вати нове місце, наводити порядок. Іноді ро­били зауваження на­віть міс­цевим жителям – не смітіть на березі, поважайте себе і при­роду!

Хата Камаралі розписана по кутках та довкола вікон ук­раїн­ськими візерунками чи не одна така на кутку. Тут же господар вирощує розкішні блакитні ялини, що за чотири роки підня­лися вище людсь­кого зросту. А ще на сусід­ньо­му обійсті, що також тепер у його влас­ності, ростуть туї, козацький ялівець, інші декоративні дерева і кущі, пере­творюючи його на зе­лений рай, природну оазу на бе­резі Сули.

Коли переселенці обжилися, взялися за розведення англо-нубійські кіз, фазанів, м’ясних цесарок, павичів, веле­тенських сірих гусей особливої породи, є де­коративні качки, навіть рідкісні качки-мандаринки, собаки породи хаскі. І всьому Євгеній Іванович встигає дати раду. Мріє розвивати сільський зелений туризм.

Розпочав з малого – створення екоферми з розведення особливої породи кіз – англо-нубійської. Природній ареал їх мешкання Індія, Африка, Пакистан. Це південні кози, мають коротку шерсть, довгі вуха, безрогі. Вони не мають специфічного запаху кози, тому молоко практично не відрізнити від коров’ячого. А взагалі вважається, що запах молока має легкий горіхово-кара­мельний відтінок. Насправді це молоко дуже солодке. З нього ручним способом виготовляє у невеликій кількості сир, що виходить при­ємним на смак, без запаху.

– Козам подобається тут: воля – багато місця. Справжнє роздолля. Вони їдять, що хочуть. А на пастівнику зустрічається і бузина, і різні трави, – хвалиться господар, де­монструючи англо-нубійських кіз. – Ось, на­приклад, цап Сулейман, коза Ельба – сто­процентна нубійка. А далі їхнє потомство. Ос­воїлися в українському непростому кліматі, прижилися і почувають себе добре. Навіть взимку, коли трапляються заметілі. Головне мати хорошу кормову базу і тоді козам нічого не страшно.

Побачене вражає. У спеціальних клітках ме­шкає гордість господаря – фазани діаман­товий, королівський. Також – австралійська чу­бата горлиця – рідкісна для наших країв пташка. Звикла до наших зим і добре по­чувається у Снітині. Звісно, пернаті утри­му­ються не для отримання м’яса, а для краси. Їм потрібен догляд. «Але якщо набита ру­ка і є знання, то це не так важко», – сказав Євгеній Іванович.

Таким чином Євгеній Камаралі нама­га­ється рекламувати наш край власними доб­рими справами. Адже до нього часто при­їздять друзі, знайомі з Києва, яким подо­ба­ється тема зеленого екотуризму. Там це дуже розвинене, коли люди з міста приїздять у сіль­ську місцевість відпочити, доторкнутися до природи. Спробувати подоїти козу, по­дивитися на справжній світ, якого не тор­кнулася урбанізація, дістати з гнізда вла­сними руками куряче яйце. Сільського меш­канця цим не здивуєш, а міським жителям, мешканцям мегаполісу, які не мають родичів у селі – це цікаво: приїхати на берег річки Сула, яка протікає тут, поруч, пос­ма­жити шашлики насолодитися спіл­куванням з природою. До того ж у Снітині можлива і риболовля.

Та найбільша проблема, яка стримує розвиток екотуризму, – дороги, зокрема, в Снітин. Адже гості приїдуть тільки по хорошій дорозі. Від Києва до Лубен – траса пре­красна. А звернути вбік на 28 км. Це жах! Невже незрозуміло, що дороги – це кому­нікації. А отже, у випадку Снітина – надія на розвиток села. Люди готові привозити гроші.

Ось так і живе у Снітині патріот своєї держави Євгеній Камаралі – грек за на­ціональністю, який хоче, щоб в Україні була українська культура. Адже не важливо, якої ти національності, головне бути людиною, громадянином своєї країни!

 Олександр МІЩЕНКО.

Знімки Сергія СТЕПЧЕНКА та автора.