Відповідальний і цілеспрямований, прямий і відвертий. Свій робочий день він розпочинає рано: вже о сьомій його можна побачити в кабінеті, куди доступ стороннім обмежено. Найперше – в телефонному режимі збирає оперативну інформацію: ситуації і випадки, причини і наслідки, загальний стан району. Далі передає її на область вищому керівництву, аналізує події в Україні і світі.
У нього за плечима військова кар’єра, трагедія на Чорнобильській АЕС, боротьба з вогнем і непоправні, дотепер щемкі життєві втрати. Про виклики сьогодення і безпеку населення в нинішніх умовах говоримо із начальником відділу з питань оборонно-мобілізаційної роботи та цивільного захисту Лубенської райдержадміністрації, головою громадської організації ветеранів та інвалідів Лубенського району «Союз Чорнобиль України» Миколою Дмитровичем Чудаком.
Він народився у селі Бовбасівка на Хорольщині, в родині простих колгоспників: тато – механізатор, а мама – ланкова. Тому не дивно, що хлопця змалку привчали до роботи – не важкої, проте на той час не менш важливої. Спочатку бігав до магазину займати чергу на продовольчі товари, а коли підріс – брали влітку підносити воду на ланку. Повоєнна школа, яка мала вигляд звичайної сільської хати, налічувала багато дітей, проте в рідному селі було тільки 8 класів, а у Трубайцях за 7 км – ще два. Про підвіз і шкільні автобуси мова тоді навіть не йшла, тому часто доводилося квартирувати у родичів, коли не сприяли погодні умови.
- До армії я взагалі не займав ніяких важливих життєвих позицій, був звичайним хлопцем, навчався у школі, - розповідає Микола Дмитрович. - Влітку працював з батьками: на гребках заготовляв сіно, ходив на колоски, а коли й зовсім виріс, то вже знав підхід до трактора та комбайна. Скільки й пам’ятаю, ми тоді всі працювали при колгоспах і кожна дитина мала змогу щось заробити за відпрацьований час. Не зовсім розумію позицію сучасних батьків, які засуджують помірну дитячу працю, апелюючи до того, що діти слабкі і в них погане здоров'я. Коли я закінчував школу, то в цей самий час Хорольський військкомат вже готував для мене повістку. Вважаю за правильне йти служити з 18 років, а не як зараз - з 20. Тим паче, що період служби скорочено. Після навчання тоді в нас не було часу гуляти і байдикувати, адже всі мали якусь зайнятість. Службою в армії охоплювали 95% населення і лише 5% підпадали під непридатність. І це за умови, що нікого не ловили, ніхто не ховався…
Цей період чоловік називає школою мужності і запевняє, що саме це і зіграло ключову роль у його становленні. А ще згадує масштабну підготовку до 20-ї річниці Перемоги, батька, який пройшов війну і отримав поранення. Це не могло не вплинути на формування свідомості молодої людини. У 1977 році на нього чекала спочатку учбова частина зв’язку в Гостомелі, потім 6-а гвардійська танкова армія на Дніпропетровщині. Микола Дмитрович згадує, що до останнього достеменно не знав, який об’єкт прикривав (прим. авт. - завод «Південмаш»). Була можливість залишитися служити понадстроково але за станом здоров'я батька юнак не міг перебувати далеко від дому. Втім, часу на відпочинок теж не мав, адже в Управлінні внутрішніх справ проводився набір працівників для охорони громадського порядку під час проведення Олімпіади 1980 року. Після цієї події був направлений у загін пожежної охорони ВПЧ-8 Кременчуцького нафтопереробного заводу, де, окрім служби, брав активну участь у громадсько-політичному житті і навіть зустрів наречену Валентину, з якою одружився у 1983 році. Але туга за домом давалася взнаки, тому принагідно нагадував про це і вищому керівництву. У 1984 році стало відомо про воєнізацію частини в Лубнах, тож в липні Микола Чудак був переведений із Кременчука у 17-у самостійну воєнізовану пожежну частину (прим. авт. - перейменовано на 18-у самостійну державну пожежну частину).
На деякий час життя увійшло в спокійну колію, адже можна було частіше навідуватись до батьків, поруч була дружина, з якою разом виховували сина Віталія. Вже зараз, згадуючи і пожежі, і спокійні робочі будні, Микола Дмитрович зізнається, що не прожив би ці роки інакше, якщо й можливість таку б мав. А історія Чорнобильської трагедії для нього триває досі і він ділиться нею, немовби це сталось лише вчора.
- 25 квітня о восьмій ранку мій караул саме заступив на добову зміну. На душі якось було неспокійно, - пригадує мій співрозмовник. - Наче все, як звичайно, а відчуття того, що має щось статися - не полишало. Близько другої ночі увімкнувся телетайп: Полтава передала повідомлення, що в Київській області сталася масштабна пожежа, тому рекомендовано максимально припинити зв'язок в ефірі задля вивільнення частоти. Ще тоді закралася думка, що трапилося щось складне, а вже під ранок Полтава запросила інформацію про наявну кількість одиниць техніки, її справність і готовність. На тому все й стихло, а на зміну прийшов інший караул. Правда стала відомою за кілька днів, коли 28-го в частину зателефонувала дружина і сказала, що до Лубен приїхав автобус по маршруту Київ-Харків, проте пасажири відчувають якийсь дискомфорт, свербіж. Ми одразу ж виїхали із підрозділу до автовокзалу і вже на місці з'ясували, що автобус ще вчора евакуював людей із Прип'яті. Транспорт відігнали на місце нинішньої АЗС біля автовокзалу і ретельно мили… Потім просто чекали, хоч наперед знали, що вирушимо на ліквідацію аварії.
Чоловік не приховує – часто у снах приходять ряди, відмітки, деаераторна етажерка, блочний щит управління, «золотий коридор», яким не раз доводилось бігати. Не з чуток, і не зі слів очевидців, а на власні очі він бачив наслідки ядерного лихоліття – був призначений старшим профілактичної групи воєнізованої пожежної частини №2 по охороні ЧАЕС, і разом із вісьмома інспекторами у підпорядкуванні мав основне завдання: забезпечення протипожежного захисту, недопущення пожеж на станції. Але вони виникали (прим. авт. - 23 травня 1986 року, пожежа на 3 енергоблоці) і якби не вчасна ліквідація, наслідки могли бути більш загрозливі. На моє питання щодо засобів захисту Микола Дмитрович відповідає неоднозначно: в наявності були, проте перебоїв з постачанням теж вистачало. Говорить, що часом звичайних «пелюсток» (прим. авт. - примітивний респіратор) не вистачало, а на 8 інспекторів був один комплект ОЗК. Протигазів, на щастя, вистачало, а ще був попит на воду. В роті постійно пересихало, відчуття спраги не зникало протягом всього періоду перебування на ЧАЕС.
Від рокової дати нас відділяє 33 роки, але до сьогодні науковці дискутують про можливі причини аварії. Про них ми говоримо з Миколою Чудаком в контексті п’ятисерійного історичного драматичного міні-серіалу «Чорнобиль», створеного американським телеканалом HBO спільно з британською телемережею Sky Atlantic. Фільм вийшов у світ цього року і вже отримав суспільну оцінку – масу відгуків та критики.
- Згідно кінострічки, виділяють дві ймовірні причини виникнення аварії на ЧАЕС: людський фактор та недосконала побудова самого реактора. Я не відкидаю цих фактів, адже після події 1986-го року внесли певні доопрацювання, зміни в інструкції, передбачили системи захисту не тільки на Чорнобильській, а й на інших атомних станціях. Проте однозначної відповіді на питання немає. А ще бентежить те, що відімкнули системи оповіщення, замість того, щоб увімкнути централізовані стійки… але інформація приховувалась, та й система цивільної оборони була недосконала. Аби уникнути паніки проводили парад, що взагалі неприпустимо, люди не знали… Здається, що й нині не володіємо повною картиною, бо не зібрана вся інформація і ми не зробили з цього повчальних висновків. Деякі факти дійсно перекручені, або ж вивчені поверхово, наприклад, епізод із захороненням молодих пожежників у Москві. Їх не ховали в єдиному котловані на окремому пустирі, вони померли не одночасно. В радянський час я був там, відвідував місце, де поховані побратими, вклонявся їх подвигу. Не сподобалось також те, що у фільмі не розкрита роль нашого земляка, Героя України Олександра Лелеченка. Загалом, шкода, що за всі ці роки ми так і не спромоглися зняти гідну кінострічку про трагедію на ЧАЕС і наших людей. Але можу відзначити й позитивне: завдяки фільму проблеми чорнобильців не замовчуються, багато чого піднялось на поверхню.
Станом на 2019 рік в Лубенському районі відкрито 19 пам'ятників чорнобильцям, а до роковин трагедії щорічно влаштовуються тематичні зустрічі, вечори-реквієми, заходи із вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. До їх організації Микола Дмитрович готується серйозно, все планує, радиться з колегами та побратимами. Доводилось йому бувати в Італії, бачити могилу Муссоліні і ще багатьох управлінців різних часів. Запевняє, що був здивований, адже народ не відмовляється від своєї історії, не руйнує під виглядом декомунізації. Натхненний історичними пам’ятками країни, він став ініціатором встановлення в Лубнах меморіальних дощок італійському народу та дону Мікеле Коста – священику, який 24 роки тому першим організував прийом українських дітей-чорнобильців на оздоровлення в Італію.
Непоправною втратою для чоловіка стала раптова смерть колеги, побратима, найкращого друга – Василя Васильовича Куксаня. Із сумом говорить, що таку людину вже не знайти, бо з ним можна було і в розвідку, і пісні поспівати. Бувало й сварились, але завжди знаходили істину, гуртувались і знову йшли по життю разом. Після того, як товариш відійшов у вічність, однодумцями було прийнято рішення видати його збірку «А ти посміхнись», яка вміщує поезію Василя Васильовича та спогади сучасників.
Ситуація, яка нині склалася в Україні, турбує Миколу Чудака, як нікого іншого. Він пригадує, як починалася мобілізація, як важко було протистояти системі, витримати найтяжчий перший рік війни на Сході. Йому неодноразово доводилось їздити до хлопців на фронт, постачати найнеобхідніше – спецодяг, взуття, товари першого вжитку, продукти харчування. Для нього це сповнені тривоги ночі і дні, тому чоловік із вдячністю згадує всіх, хто долучився до збору допомоги нашим бійцям. Пізніше було створену першу в області Довготермінову комплексну програму мобілізаційної підготовки Лубенського району на 2014– 2020 роки, що полегшило стан справ в питанні забезпечення військових.
- Хочеться вірити, що переможе здоровий глузд, що настане мир і політики розпочнуть конструктивний діалог - без зброї, без кровопролиття. Багато хто скаржиться на недосконале законодавство, але я мушу сказати, що законодавство у нас на досить високому рівні, просто ми не навчилися його дотримуватися, виконувати. Взяти до уваги хоча б Стратегію національної безпеки чи Воєнну доктрину України. Це цікаві і в той же час важливі документи, які координують не лише оборонні процеси, а й визначають напрямки безпеки в кожній галузі. Я 42 роки займаюся нацбезпекою, вивчаю досвід інших країн і можу сказати, що ці знання не даремні. Ми не знаємо, що станеться завтра - стихійне лихо, надзвичайний стан, війна, тож маємо бути елементарно підготовлені. Кажуть, ми не могли експлуатувати ядерну зброю. Насправді, держава не відмовились від неї, а здала, не отримавши нічого натомість. Якби на сьогодні в Україні була хоч б одна ядерна боєголовка, то ситуацію мали б іншу, адже із сильною країною розмовляють інакше. Ми втратили техніку: під різак гнали бойові машини, танки, БТРи, БАТи. Вважаю, це була непродумана політика. Натомість, зараз зброя нелегально розповсюджується країною, а винні в цьому досі не понесли жодної відповідальності.
На роботі Микола Дмитрович пунктуальний і прямолінійний, часом занадто суворий, а вже вдома сім’янин і господар – любить свою родину, піклується про її добробут. Втім, життя військового й тут бере гору: у спокійній обстановці теж деколи схиляється над мапою, вивчає документи, аналізує і мислить, як стратег. Про вільний час не говорить, адже його не вистачає ні на санаторний відпочинок по путівці, ні на риболовлю з друзями. Головний життєвий принцип, яким він керується до сьогодні, – мужність, честь, гуманність і милосердя. Пояснює, що це все результат його виховання.
- Політика, посади, ярлики минають, а людська сутність залишається, - підсумовує тривалу розмову Микола Дмитрович. – Я ніколи не кривив душею, ні перед ким не плазував, не викручувався з ситуацій, не прагнув досягти високих кар’єрних щаблів. Очевидно, в мене доля інша і від цього я щасливий.
Розмову вела Юлія АНТОНЕЦЬ.
