Цікава, непосидюча, сповнена ентузіазму і творчого неспокою, цілеспрямована і майже завжди готова до пізнання чогось нового та незвіданого. А все тому, що доки ця тендітна жінка «стьожить» у себе в майстерні, в її голові тим часом народжуються самі різноманітні задуми, або ж навіть «гніздяться ідеї».
Про маленькі відкриття і великі особисті досягнення ми говоримо із майстринею, власницею майстерні пошиву одягу Валентиною Ляшенко. Вона зустрічає мене у новому co-working-просторі, який заодно межує зі «Стьожкою». Я завітала майже на новосілля, адже новий суспільний осередок скоро прийматиме і лубенців, і гостей.
Жінка із неприхованим захватом розповідає про проект, те, що вже виношувалось і обдумувалось не один рік, але тільки зараз виникла можливість реалізації. У підвальному приміщенні затишно навіть попри те, що там ще мало меблів, пахне натуральними матеріалами. Не можна не помітити дизайнерський підхід до оформлення системи освітлення, кімнатних стін, простору загалом. Відчувається тут якась атмосферність, бажання вмоститися на зручному пуфі або попрацювати в своє задоволення без зайвого галасу. Пані Валентина сподівається, що її WайFайна стане місцем не лише для продуктивної праці, а й своєрідним осередком єднання творчих, активних, небайдужих до культурного та громадського життя людей.
- За фахом я інженер, оскільки здобувала освіту в Полтавському технічному університеті, - говорить жінка. – Майже 10 років працювала у проектному бюро разом із архітектором Іриною Казаковою. Але тим часом не відмовлялася від улюбленої ще зі шкільних років справи – шила одяг, працювала над вишивками. Роки йшли і я все більше розуміла, що хочу присвятити себе хобі, тому з 2016 року працюю самостійно, є власницею своєї «Стьожки», маю різні замовлення від клієнтів, часом експериментую – люблю, коли замовляють щось цікаве. Намагаюсь реалізувати як сучасні образи, так і репліки старовинного українського одягу. Останнім часом мені в цьому допомагає «сонячний» молодий чоловік Едуард Крутько – підкидає мені нові ідеї. Через нього я також отримую відгуки від поважних людей, які дають високу оцінку моїм роботам.
Раніше пані Валентина була менш публічною особою, оскільки практично не брала участь в громадському житті міста. Жінка займалась вишивкою і свої роботи виставляла у Києві, Харкові, в Лубенській галереї мистецтв. Але потім сталось те, що змінило її погляд на багато подій, речей, людей, а саме – відбувся перший на той час фестиваль на Замковій горі. Сьогодні ідею його створення вона називає божевільною, але впевнена, що за певних умов погодилася б повторити це знову.
- На той час саме зайшла тема про те, щоб зробити Замкову гору об’єктом туристичного спрямування, розробити дороговартісний проект, привабити гостей, зацікавити місцевих і, врешті, зберегти історію цього місця, - розповідає майстриня. – Таким чином у мене та моїх однодумців, серед яких тоді були Таня Сафронова, Сергій Швецов, Таня Литовченко, Руслана Бондаренко, Людмила Абдуліна виникла ідея почати з чогось невеликого, наприклад квесту, але всіх нас переповнювали емоції, бажання зробити щось ще. Потрібно привернути увагу громадськості до Замкової гори і пояснити людям, наскільки це сильне місце, коріння історії якого сягають часів Вишнивеччини. Так утворився фестиваль, який я до цього часу тепло згадую. Дуже важливо, коли є команда – це одна ціль і спільне її виконання. Я б цієї теми не залишала, бо фестиваль вдався і він потрібен місту і його людям. Втім, щоб це розвивалось, там треба працювати постійно, а не лише за два тижні до початку фесту.
За лаштунками масового дійства лишилось багато організаційних питань, фінансових аспектів, коли доводилось мало не з простягнутою рукою ходити по підприємствах і запевняти, що кошти будуть використані виключно з благородною метою. Весь час підтримувалась співпраця з міською владою, а також з численними волонтерами, які долучались до процесу створення різних локацій на території Замкової гори, допомагали матеріалами, робили інсталяції, особисто брали участь у підготовці території до заходу. Приємно, що не всі люди збайдужіли.
Як стверджує Валентина Ляшенко, після проведення дійства була думка про створення громадської організації з однойменною назвою «Замкова гора», проте – не склалося. Деякий час організатори фесту влаштовували для всіх бажаючих невеликі мандрівки Лубенським краєм, під час яких відвідували невідомі, інколи навіть втаємничені місця, слухали невигадані історії, вивчали творчість місцевих літераторів, планували подальші подорожі. Зацікавленість до такого виду відпочинку з боку місцевих мешканців дала поштовх на створення у квітні 2017 року ГО «PRєDKI». Відтоді й почалися різнопланові заходи, які не просто дивують своєю подачею, а й єднають лубенців різних поколінь, викликають зацікавленість у гостей міста. Також при організації діє «Студія PI», основу якої складає молодше покоління. Таким чином діти самостійно генерують ідеї і можуть їх втілювати в життя за підтримки старших наставників.
Ключовим історичним об’єктом, а заодно і туристичною оазою стала будівля колишнього жіночого єпархіального училища. Тут вже проводили невеликі кінопокази, квести, екскурсії. Останні з кожним роком набувають все більшої популярності і хоча формат доводиться іноді коригувати, проте задум незмінний – донести до сучасників історію ЗШ №10, передати дух авантюризму, щоб учасники заходу неодмінно почерпнули для себе частинку минувшини нашого міста. Разом з цим тут є свої легенди, історичні імена і навіть привиди… Це викликає цікавість, адже про цю екскурсію чують і знають, часом приїздять з інших міст, як то Полтава, Київ.
- До 2016 року я жила, наче той «дундук» – не знала досконало ні історії міста, нічого, обмежувалась виключно роботою, - віджартовується пані Валентина. – Але потім виявилось, що навколо нас стільки всього цікавого, хочеться для себе це відкрити, спробувати щось нове, зрештою – людям показати. Місто поступово розкривається, потрібно тільки вміти це помічати, щоб потім мати змогу подати це гостям або друзям.
Приємно, що майже всі мої починання підтримує моя родина. Щоб усе встигнути, потрібно часто бути мобільною, тому чоловік – не лише мій моральний натхненник, а й помічник. Йому, до речі, подобається скрізь їздити, знімати на відео цікаві сюжети, в нас є спільний інтерес до того, над чим ми працюємо. Маємо дорослого сина, який також в Лубнах фестивалив разом з нами і волонтерив як міг. Захоплюється сучасною музикою, тому останнім часом взагалі відійшов від Інтернет-простору.
Загалом, я вдячна за те, що на моєму шляху зустрічаються потрібні люди, які допомагають мені реалізуватися і самі розвиваються, з якими ми разом робимо щось важливе і корисне. Важко уявити, що було б, якби я так і не зустріла всіх цих хороших світлих людей.
Наостанок нашої зустрічі з пані Валентиною ми говорили про коворкінг, подорожі, ділились враженнями від нового правопису і потішно відгукувались про полтавський суржик. Здавалося, я знаю цю жінку так давно, бо ж розмова видалась легкою і атмосферною. Напевно, як і ті метелики, які живуть в майстерні за вікном…
Юлія АНТОНЕЦЬ.
