8 червня у приміщенні Лубенського краєзнавчого музею ім. Г.Я Стеллецького відбулася історична година, присвячена пам’яті лубенського краєзнавця, історика, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Валерія Козюри. Він відійшов у вічність 2 травня 2019 року на 69 році життя. І хоча земне існування його припинилось, проте він залишив для сучасників і нащадків неоціненну скарбницю духовності – книги, спогади, задокументовані факти, події і дати, в яких брав участь або ініціатором яких виступав.
Його знали багато людей, адже Валерій Миколайович був знаний не лише у рідному містечку Решетилівка, а й далеко за його межами. Лубни стали його другим домом, тому значна частина книг написана саме тут і присвячена Посульському краю. Викладацька діяльність, краєзнавство, історичні пошуки, чорнобильський рух, літературні надбання – він на все знаходив час, не забуваючи при цьому про товаришів, однодумців, родину і малу Батьківщину.
Година пам'яті відбулася в тісному колі тих, хто безпосередньо знав Валерія Козюру, хто повсякчас з ним спілкувався, ділився ідеями, втілював задуми, торував творчі шляхи, став його духовним послідовником. То яким він був за життя? Якими якостями володів і чим притягував до себе?
- Ми спілкувалися ще до трагедії на Чорнобильській АЕС, перетиналися безпосередньо і під час ліквідації, – у числі перших ділиться спогадами фотохудожник Олександр Пашнін. – Валерія знав як веселого і життєрадісного, це була «людина-свято». Він випромінював тепло, вмів підтримати, розрадити, був засновником легкоатлетичного пробігу і головою першого чорнобильського осередку на Лубенщині. Сам ніколи не скаржився на життя, хворобу, що його скувала. Він залишив після себе багато нотаток про Чорнобиль, Решетилівку, Лубни – вони варті публікації. Варто сказати й про те, що сигнальний варіант книги про рідний край йому принесли саме в день його смерті.
Любов Валерія Козюри до Лубен вилилась у численні книги, які він написав у співавторстві зі своїм сином. Втім, є й інші співавтори, як наприклад член єврейської общини міста Лубни Геннадій Хенкін. Він дуже тепло згадував історика і краєзнавця, розповідав про спільні зустрічі, презентації книг, поїздки, світлини, де Валерій Миколайович ще повен сил і творчого завзяття: «Я вражений його пам’яттю, пошуковою роботою, адже він стільки інформації завжди знаходив. Цитував літературні твори, особливо обожнював Ліну Костенко, був активним відвідувачем бібліотечних заходів, та й просто любив побути серед книг. Загалом, це була людина дуже глибоких знань, комунікабельний, сильний духом.
- Практично все своє життя я пропрацювала в музеї, а тому знала Валерія Миколайовича з молодих років, - говорить науковий співробітник краєзнавчого музею Тамара Дяченко. – У школі молодого лектора заслуховувалась його лекціями, він був неперевершеним оратором, працелюбним і відданим історії. Навіть в останній час, коли підступна хвороба не лишала йому шансу.
- З Валерієм Козюрою нас пов'язувала тісна співпраця, адже ми потужно працювали над публікаціями його робіт. І не просто готували книги, а й редагували тексти, робили дизайн обкладинок, – ділиться спогадами редактор газети «Вісник» Людмила Бірюкова. – Він із задоволенням спілкувався з редакційним колективом, взагалі цікавий як співбесідник, вражала вербальна мова, мова письма. Він завжди поспішав, а проте нікому не нав’язував ніяких висновків, не робив оцінок, а давав можливість зробити це кожному самостійно. Ми планували з ним створити невелику бібліотечку, проте встигли зробити лише дві книги. Але я свято бережу його рукописи, тож хто бажає, може ознайомитися з архівами творчості Валерія Козюри.
Архітектор Микола Босенко у своїх спогадах про Валерія Козюру розповів про вибір місця будівництва пам’ятника всеукраїнського значення – Кургану Скорботи. Історія про це вміщена в однойменній книзі, яка була представлена на огляд відвідувачів музею.
Валерій Миколайович довгий час працював викладачем Лубенського лісотехнічного коледжу, а тому його пам’ятають всі, кому довелось в той час бути студентом закладу. Там він не просто читав історію України, а й прищеплював любов до неї своїм учням. Віталій Крамаренко, студент ЛЛТК 1995-99 рр. згадує, як на уроках вчителя панувала тиша, бо він вмів нестандартно подати предмет, ніхто не насмілювався навіть прогулювати його науку.
- Він навчив нас любити історію рідного краю – це головне. Бачились з ним майже завжди, було видно як хвороба долає його. Проте Валерій Миколайович спокійно запевняв: «Тіло горить, але в душі я ще той самий, що й колись». Я безмежно вдячний педагогу за те, що він лікував наші немічні душі…
На завершення години пам’яті присутні прослухали пісню у виконанні Володимира Висоцького «Кораблі», яку покійний Валерій Миколайович так любив…
Юлія АНТОНЕЦЬ.
Знімки автора.
