Повернутися до себе, відчути невідчуване, побачити небачене, ми можемо завдяки поезії Ліни Костенко… поезії, що спрямовує нас у світ етичної гармонії й естетичної насолоди. Це не холодна вежа зі скла, не боротьба світла і темряви. Це споглядання… Завмирання... Це вірші, які любимо, знаємо напам’ять. Хочеться, щоб їх знала і любила молодь, – без цього немислимий зв’язок поколінь. Бо тут йдеться безпосередньо про нас, про наш моральний вибір, про арешти і судилища, про шляхетність одних і ницість інших. Ця поезія в часи безвір’я повертала людям віру у слово, повертала такі поняття як гідність, національна честь, самоповага, додавала впевненості й надії.

Ліна Костенко належить до тих поетів, які приходять у світ, щоб змінити його. Для багатьох її ім’я уособлює альтернативну, тобто справжню Україну. Вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ, знаковою постаттю своєї епохи. Прониклива, наділена пророчим даром, долаючи енергією слова морок доби, Ліна Костенко дарує своєю творчістю духовне просвітління.

Згадаймо її поезію, яка вразить будь-яке серце.

Я кину все. Я вірю в кілометри — 
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,— 
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,— 
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.