До цього постулату, який сповідує протягом усього часу служіння Благочинний Лубенського округу отець Володимир Ігнатович, приходить все більше лубенців. Особливо в часи повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України. Про сьогодення української церкви на теренах Лубен пішла мова під час зустрічі нашого кореспондента з о.Володимиром.
- Отче Володимире, розкажіть про себе.
- Родом я з карпатського села на Львівщині. Сімя була багатодітна – 10 дітей. Мама мала орден Мати Героїня. По рахунку був восьмим в сімї. У нас сім синів і три доньки. З дитячих років при церкві. Батьки не були комуністами, щонеділі брали нас, дітей, до храму. Тож навіть за часів СРСР у селі була церква, яка не закривалася ні на жоден день. Це тому, що на відміну від інших село було кущовим. У селі в 1992 році наша релігійна громада однією з перших перейшла до УПЦ Київського патріархату.
Згодом старший брат обрав шлях служіння Богу. Я також мріяв стати священиком. І мрія здійснилася.
- Пригадайте, коли в Лубнах започаткувалася релігійна громада, яку ви очолюєте?
-Я приїхав служити у Лубни в липні 2004 року. Частина прихожан на той час української автокефальної церкви побажали мати в Лубнах Українську православну церкву Київського патріархату. Тоді в місті не було ні приміщення, де служити, ні з чим служити, ні де жити. Довелося збирали громаду, реєструвати її, організовувати службу, згодом у листопаді ми викупили старий магазин, де до цього була колишня пекарня. Переобладнали його, щоб можна було проводити службу. І на Різдво 2005 року вперше відслужили в цьому приміщенні. А після цього почали замислюватися над тим, щоб дали нам місце під спорудження храму. Оскільки місця не знайшлося (були такі чиновники, які передрікали: не бути в Лубнах українській церкві), то ми вирішили переждати. Службу проводили у пристосованому приміщенні. А рік по тому дізналися, що на цьому місці все ж таки була церква, але більшовики її знищили. Назви не збереглося. А оскільки, не відаючи того, Господь нас привів на це місце, то вирішили тут розбудовувати храм Святителя Пантелеймона. Старе приміщення знесли і побудувати на його місці нову споруду. Будували поетапно: спочатку в 2009 році звели дзвіницю, потім перейшли у неї служити – притвор церкви, а тут на Трійцю розібрали решту будівлі і 3 жовтня 2015 року храм освятили. Освячувати приїжджав патріарх Філарет.
У ПЦУ перейшли у 2019 році, коли Вселенським патріархом був наданий томос. До того був зібраний Собор у Києві, де був Полтавський владика і два старші священики.
-Що для вас означає бути у лоні Православної церкви України?
-Людина не може бути без душі. Коли душа покидає людину, людина помирає. Так само й будь-яка держава не може існувати без церкви. Вона буде неповноцінною. Тому церква є душа держави. Але своя церква. Ми бачимо зараз, що жодна зарубіжна церква не буде патріотом нашої держави. Вона виконуватиме волю своїх власників. Це ми бачимо на конкретних прикладах сьогодення.
А наша церква є наша українська церква з першого дня. Тому якщо ми ходимо по українській землі, їмо український хліб, українське сало, то ми повинні бути і духом українці.
-Відколи прихожани Свято-Пантелеймонівської церкви допомагають нашим захисникам?
-Лубенська релігійна громада ПЦУ допомагає з першого дня майдану. Душею наші вірні були там. Особисто я також навідувався на майдан у буремні дні 2014 року, хоча не був там постійно. Втім душа була там з Україною, з українським народом. Ми знаємо, що коли на майдані били перших студентів, саме наша церква відчинила двері Свято-Михайлівського золотоверхого монастиря і була прихистком для людей. Так само, коли почали розстрілювати на майдані мирних демонстрантів, саме дзвони Свято-Михайлівського монастиря УПЦ Київського патріархату вдарили в набат, підняли Київ. Патріарх Філарет тоді благословив, щоб всі церкви Київського патріархату припинили молитися за тодішню владу і військо. І ми бачимо, чим це закінчилося. Через три дні влада і військо розсипалося. Тож, як кажуть, в народі без Бога ні до порога.
Тому з 2014 року ми допомагали і допомагаємо захисникам України продуктами, одягом, ліками. Все це відправляли до Свято-Успенського кафедрального собору в Полтаві, також організували надання допомоги хлопцям, які їхали на фронт через о.Віктора в смт. Оржиця. Форму купували, допомагали фінансово. Коли солдати зупинилися на полігоні, возили ліки, ковдри, харчування. Словом, допомагали, чим могли.
-Як допомагаєте ви нашим воїнам-захисникам?
-Ця історія має глибоке коріння. Розпочну розповідь з того, що ще в 2015 році нам нарешті було виділено земельну ділянку на Володимирському майдані у сквері Небесної сотні для будівництва храму. Ми зробили проєкт і вже зібрали кошти та мали у 2021 році розпочати будівництво. Було зібрано 130 тисяч грн. на початок будівництва церкви і ще 70 тисяч грн.. збиралися залучити із Свято-Пантелеймонівської церкви. А потім місцеві Богоборці, - колишні регіонали, комуністи, які переодяглися,знову поновили дискусію щодо доцільності побудови храму Православної церкви України в центрі міста, збирали комісії, робили все, щоб зупинити будівництво церкви. Але ми перемогли вдруге. Щоправда, втратили час, затягли до зими. Тож вирішили навесні 2022 року розпочати будівництво. А тут війна. Яке може бути будівництво? У пріоритеті – наша держава, Україна, як головна цінність. Тому вирішили зібрані кошти використати на армію. Буде Україна – буде наша церква. Не буде України – церква буде, але московська. Що ми бачимо на окупованих територіях.
Найперше купили 2 квадрокоптери для вояків ЗСУ. Вийшло 70 тисяч грн. з доставкою. Через Владику, через волонтерський штаб, батальйон небайдужих, який був створений ще в 2014 році при кафедральному соборі передали їх на передову на запит воїнів. На гроші, що залишилися, вирішили купити автомобіль, відгукнувшись на лист військової частини. Завантажили його продуктами харчування за допомогою депутата міської ради Катерини Скуратовської. І відправили на передову. З того часу постійно з нею співпрацюємо. По 2-3 рази на місяць здійснюємо рейси на схід країни. Закуповуємо на зібрані пожертви як гуму для автомобілів, так і фольгу для утеплення бліндажів, багато чого іншого. І буржуйки варимо – Лубнифарм у цьому нам допомагає. З Божою поміччю і поміччю наших прихожан, друзів, які мені вірять, допомагають це все можливе.
Ось і зраз відправили на передову продукти. Планували в середині січня їхати самі, але воїни, яким ми допомагаємо, та нині воюють на Харківському напрямку, їхали через Лубни в Житомир з вантажем 200, тож трапилася така прикра нагода. А тому ми завантажили на зворотному шляху їм буржуйки, генератор, закуплені на гроші, які назбирали люди для допомоги ЗСУ.
-Чому, як ви гадаєте, у Лубнах не спостерігається перехід громад до Православної церкви України?
-Про це мене часто запитують. На мій погляд тому, що ждуть Путіна. А раптом? Бо хто є патріотом, хто любить Україну, перейшли до ПЦУ, а це більше 1,5 тисяч церков в Україні. Не дай Бог прийшов би сюди москальський чобіт, все було б так як на окупованих територіях.
-Коли Свято-Пантелеймонівський храм здійснить перехід на Григоріанський календар?
-Я тільки за! Раніше діди-прадіди святкували Різдво 25 грудня і ми маємо це робити. Перейти, щоб бути разом з іншими православними церквами – наше найперше завдання. Адже з 15 православних церков у світі 9 святкують Різдво 25 грудня. А ті, які були у просторі впливу колишнього радянського союзу святкують 7 січня. Тож тепер і ми маємо таку нагоду долучитися до всього православного світу. Цей рік Свято-Пантелеймонівська церква проводитиме богослужіння за Юліанським календарем, щоб не хвилювати людей. Бо це процес дуже складний, який тягне за собою зміну дат святкування багатьох церковних дат. Тільки уявіть: ми мали б 6 січня святкувати уже Хрещення Господнє.
Я думаю, що якщо переходити, то треба переходити з вересня – коли святкуємо церковне новоліття причому всією церковною громадою. А пройде 2-3 роки і ми звикнемо. Просто суспільство треба підготовити до переходу. І все буде добре.
-У грудні вам була вручена нагорода орден "Єдність та Воля". Що це за відзнака і за що?
-Це не моя заслуга – я ніхто без людей, які мені допомагають. Так, завдяки прихожанам з Катериною Скуратовською з першого дня війни їздимо у госпіталі, де провідуємо воїнів – наших поранених захисників. Є там люди, які повертаються з полону та проходять реабілітацію. Возимо їм смаколики, продукти харчування, надаємо моральну підтримку.
Мабуть тому Господь дав мені три автомобілі, щоб я їх використовував для потреб людей, щоб було чим їздити і по справах церковних, і в госпіталі і на передову до наших воїнів.
Орден для мене був несподіваною нагородою. Я сприйняв його як нагороду лубенської громади – людей, які надають підтримку, допомагають до сьогодні. Завдяки їм ми маємо можливості допомагати. Були нагороди з інших військових частин – подячні грамоти.
Але ми працювали без ордена до цього і будемо далі працювати, незалежно чи була б ця нагорода, чи не була.
Інтервю вів Олександр МІЩЕНКО
