ЗА НИХ ПИСАВ І БУДУ ПИСАТИ

ЗА НИХ ПИСАВ І БУДУ ПИСАТИ

Виступ під час вручення літературно-мистецької премії ім. Володимира Малика в м. Лубни 21 лютого 2023 року
Слава Ісусу Христу!
Моє серце зворушене. Зворушене тією увагою, яку виявлено моїй скромній творчості – оповіданням і повістям, що увійшли до книжки «Останній поріг», яка вийшла восени 2019 року, але якій передували «Жива роса» (1987 р.) та «Осіння горішина» (1990 р.), вміщені у ній. «Останній поріг» – це нове з’явлення до читача раніше написаного, яке сучасне і за нинішнього часу, бо долі людські звучать суголосно за будь-яких епох.
Я дякую від себе і, вочевидь, від усіх лауреатів, вам, пане голово міської ради, вам, пане голово журі премії, шановні члени журі за те, що визнали мою творчість і творчість усіх нас гідною пошанування премією імені відомого українського письменника Володимира Малика.
Для мене ця нагорода, що носить ім’я письменника, який своєю творчістю намагався «відновити самосвідомість народу, випрямити його «духовний хребет», є знаковою. Тому, що і я в той час писав правду життя. І в цій правді поставав наш український народний дух, наша душа, піднімала свій зір пам'ять, тобто історія. Страшна, жорстока і трагічна пам'ять.
І моя мета перегукувалася із метою, висловленою Володимиром Маликом: «Я хотів показати наші корені». Кожен мій твір був камінчиком, на якому повинен був постати пантеон українського народу. Хай написано мною не так багато творів – тридцять три оповідання і три повісті, які побачили світ у 1987 та 1990 роках, і які укладені в цьому томі – «Останній поріг», виданому мною у 2019 році, але кожен із них писався кров’ю серця. І я не перебільшую.
Тоді писати правду було небезпечно, бо такі твори одразу ж отримували тавро антирадянщини з наслідками, що випливали з тогочасної суспільно-політичної системи, яка, за більш ніж півстоліття, навчилася себе захищати, знищуючи все і всіх, хто насмілювався навіть косо подивитися в її бік.
Вже не кажучи про трагічні сторінки нашої української історії – страхітливі сталінські репресії, голодомори, які мільйонами вилюднювали наші села, вбиваючи у душах волелюбність, працьовитість, любов до рідної землі, ставлячи наш народ на межу виживання. Зрушення сотень тисяч люду з правічних земель Подніпров’я, зокрема Посулля, і затоплення сотень тисяч гектарів найродючіших у світі грунтів. А відтак знищення цілого пласту відвічної культури.
Воно мені боліло і не давало спокою. Але саме із болю, боротьби з самим собою, в муках переживань, із отого осоружного виживання і народжується справжня література. Я вдячний Господу Богу, що Він дав мені таке серце.
Трагедія того часу полягала ще й утому, що панував загальний страх, в якому ми перебували майже сімдесят років. Питання стояло однозначно – коли нас знищать як народ. І це викликало протест у мислячих українців, особливо тих, кого Творець наділив даром слова. Очевидно, для того і наділив! А слово було у Бога, і слово було – Бог. Тому й здолати його не могли ніякі диктатури, ніякі системи. Наш пророк Тарас Шевченко сказав: «Я на сторожі їх поставлю Слово».
Страх – це нице почуття. Коли письменник починає боятися за написане ним слово, він помирає і як особистість, і як митець. Тому, що в страху втрачаються кращі якості людяності: любов, жертовність, совість, честь, а твір, написаний без цих почуттів, мертвонароджений. У справжньому творі – душа письменника.
Якщо ж навпаки, то написане ним всього лише словесна оболонка. Такий твір не матиме відгуку в душі читача, а, відтак, пройде непомітним у суспільстві, його швидко забудуть, тобто праця виявиться марною.
Це ж стосується і творів, відірваних від реальності життя, від народності, а нам у ці часи, коли для нашого народу так гостро в національному аспекті постало Шекспірівське «бути чи не бути», письменству особливо важливо акцентувати увагу саме на народності.
В цей новітній час, коли Європа захопилася мультикультуралізмом, тобто змішуванням національних культур із культурами інших народів, перед нами злободенно постала необхідність врятувати успадковане культурне надбання, яке є не менш цінним, ніж надбання інших європейських народів.
Але ситуація складається так, що нам треба рятувати душу народу, його дух, традиції, звичаї і, найголовніше, мову, щоб ми в підсумку не втратили власну самобутність. Письменник завжди виступає, як носій національної мови народу і його культури.
Завдання письменника полягає в тому, щоб сколихнуту людську душу, викликати в серці співчуття, гордість, допомогти вистояти в тяжких обставинах життя, змінитися на краще, стати доброю і співчутливою. А завдання українського письменника як у ті часи, так і в нинішні, полягає ще й у тому, щоб «показати наші корені», «відновити самосвідомість народу», як я вже наводив ці слова Володимира Малика, пробуджувати генетичну пам'ять.
Саме в цьому руслі – відповідальності за минуле народу, в єдності з попередніми поколіннями, без яких не було б і нас, нинішніх, із усвідомлення себе часткою тих поколінь, – писав Володимир Малик, а разом із ним і я.
Я вже зазначив, що мною написано не так багато творів, бо я лиш увіходив у велику літературу, а потім, видавши дві книги прози, одна за одною, із певних причин, зупинився. Хоча продовжував працювати, крім усього, і на творчому поприщі.
Із 1980 по 1990 роки серед написаних творів були:
Повість «Чи я в лузі не калина» (1982 р.) – про найжахливішу трагедію нашого народу - голодомори 1932-33 та 1946 років.
Повість «Жива роса» (1983 рік) – про злочинну меліорацію, яка знищувала тисячі боліт і болітець, озер і озерець, річечок і джерел, тисячі гектарів квітучих лугів, що збагачували душу українця і виховували в ньому любов до рідної землі, до Батьківщини.
Повість «Бідна вдова» (1987 р.) – зачатки морального занепаду суспільства, особливо молоді, хабарництво, кричуща несправедливість, що так широко проявилося у наш час.
Оповідання «Червоний спас» (1987 рік) – зрушення селян із сотень відвічних подніпровських поселень і затоплення тисяч гектарів найродючіших ґрунтів, знищення цілого пласту історії й культури, а ще закладення уповільненої екологічної бомби, рівноцінної кільком Чорнобильським техногенним катастрофам.
Оповідання «Останній поріг», «Перепел у просі» – про втрату національної пам’яті.
Оповідання «Знамення» – про самодурство комуністичного керівництва.
Власне, всі мої твори того періоду – це протест проти тодішньої дійсності.
І якщо подивитися на мою творчість із філософської точки зору, то вона була спрямована не на минуле, а на майбутнє. Всі твори відверто чи опосередковано спрямовані проти пануючої в той час ідеології. Навіть правдиве висвітлення злиденного життя одинокої старої жінки в оповіданні «Курятина», несло їй загрозу, бо розвінчувало наративи щасливого радянського життя. Автори мого покоління тією чи іншою мірою чинили тій ідеології спротив. А все тому, що талановитий письменник за своєю природою не може йти на зговір із власною совістю.
Власне, я продовжував справу шестидесятників і семидесятників: Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Анатолія Дімарова. Ішов в одну ногу з Феодосієм Роговим. Тільки Роговий написав кілька силенних романів, а я тоді опановував малу форму прози: оповідання й повість.
Чи усвідомлював я загрозу від існуючої влади? Усвідомлював. Але у моїй свідомості вже тоді чітко сформувалося відчуття того, що я повинен писати про те, що найдужче болить моєму народу. Навіть тоді, коли упосліджена одна єдина людина. Ось якраз про її горе, її біль, її роз’ятрену душу я і повинен писати.
Я люблю село, я вклоняюся хліборобу, бо він витворив українську культурну цивілізацію, на ньому в усі часи трималася наша бездержавна нація – її культура, перш за все. А культура виступає єдиною ознакою самобутності народу.
В наш час буревії перетворень, які не в усьому пішли на користь українському народу, поставили хліборобську цивілізацію на край прірви, звівши роль хлібороба в житті незалежної України із вершини до пониззя. Але ще, як писав Василь Стефаник, є кого любити і до кого прихилитися зболеним серцем. За них я буду продовжувати писати, бо в їхніх душах ще палахкотить тисячолітній народний дух – дух хлібороба, який виплекав українську націю.
Володимир Шкурупій (архієпископ Афанасій)
21 лютого 2023 року

Календар свят

Травень, 2024
ПнВтСрЧтПтСбНд
  1
Міжнародний день праці.
Іменини святкує Єремія.
2345
День Львова.
Пасха, Великдень, Воскресіння Христове (православні).
Іменини святкує Ірина.
6789
Літнього Миколая.
101112
День матері.
131415
Міжнародний день сім'ї.
День Європи в Україні.
16
День вишиванки.
171819
Трійця (римо-католики).
2021
Іменини Констанина і Олени.
22232425
День філолога.
26
2728293031  

Онлайн-передплата

Лубенщина онлайн-передплата

Реклама

Замовити рекламу

Як стати журналістом

Привітання в газеті

Видавництво Лубни

Погода

Погода

Курс валют

Контакти

  • Адреса редакції: 37500, м. Лубни, проспект Володимирський, 43 (вхід з двору), 2-й поверх.
  • Телефон: +38(05361)61651
  • Телефон: +38(05361)74556
  • E-Mail: Lubenschina@ukr.net

Телефони

  • Директор підприємства (редактор) (05361) 7-45-56
  • Головний бухгалтер (менеджер з реклами) (05361) 6-16-51

Інформація

  • - Директор підприємства (редактор): Олександр Міщенко
  • - Індекси 61247. 61501. 61502

Угода

  • - За точність викладених фактів відповідальність несе автор
  • - За зміст та достовірність інформації у рекламі відповідальність несе рекламодавець
  • - Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій
  • - Редакція залишає за собою право скорочувати матеріали
  • - При використанні, або копіюванні матеріалів з сайту, посилання на сайт газети "Лубенщина" - обов'язкове!