або Благополуччя дитини має першочергове значення
(Учнівська версія Конвенції про права дитини, стаття 3)
Зараз дуже часто можна почути від дорослих фразу «Сучасні діти свої права знають». Причому, здебільшого, це проголошується з обуренням, підкреслюється, що перш ніж вимагати прав, діти мають виконувати обов’язки. Більше того: мантру «Держава вам нічого не винна!» від чиновників різних рівнів хоча б раз у житті чули всі, в тому числі й щодо дітей.
Тож чи знаємо ми самі, дорослі, розумні й відповідальні люди, права дітей і свої обов’язки та обов’язки держави щодо них? Чи справді «держава нам нічого не винна»?
Як давно ви читали (і чи читали взагалі), скажімо, Декларацію прав дитини? Вона була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН ще в далекому 1959 році. В ній всього 10 принципів.
Якщо коротко і просто, то діти таки мають безумовні права, а саме :
- Всі діти рівні в своїх правах
- Інтереси дитини мають якнайкраще забезпечуватися законами держав.
- Кожна дитина має право на ім’я та громадянство
- Кожна дитина має право на життя, належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.
- Діти з особливими потребами потребують особливого захисту
- Кожна дитина має право на сім’ю
- Кожна дитина має право на освіту
- Пріоритетність дитини в отриманні захисту та допомоги
- Кожна дитина має право на захист від експлуатації та жорстокості
- Кожна дитина має право на доброчесне виховання
КОНВЕНЦІЯ про права дитини, прийнята в 1989 році (Україною ратифіковано в 1991) – це вже більш широкий документ. Містить 54 статті, з яких лише перші 40 стосуються, власне, дітей та їхніх прав. Всі інші узгоджують юридичні аспекти та механізми застосування цієї Конвенціями державами-учасницями. Для забезпечення виконання статті 42 (Держави-учасниці зобов'язані, використовуючи належні та дійові засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей.) в Україні створено так звану Учнівську конвенцію. Це фактично переклад юридичної термінології документу на мову, зрозумілу широкому загалу, насамперед – дітям.
Так от: з Конвенції чітко видно, що захист прав дітей забезпечується саме державою.
Формулювання «держава повинна» та «держава зобов’язана» зустрічається в тексті Учнівської Конвенції 15 разів, а є ще «Держава повинна зробити усе можливе», «держава гарантує» та «держава несе відповідальність».
Трохи сухої статистики. Кількість дітей від 0 до 17 років: 1991 рік – 13225700 осіб, 2019 рік – 7579700 осіб (дані з офіційного сайту Державної служби статистики України). Тобто за роки незалежності українці втратили (не народили) половину дитячого населення. Причому 102 570 дітей проживають в інтернатних закладах. З них 90000 мають біологічних батьків! Тобто в державі створені умови безвідповідальності суспільства щодо свого майбутнього. Бюджетні кошти, виділені на захист дітей, витрачаються вкрай неефективно, і насправді не покращують стан сфери захисту дитинства в Україні.
Україна не тільки ратифікувала Конвенцію про права дитини, а ще й сама розробила багато хороших законів на захист дітей. Інша справа – наскільки працюють механізми виконання цих законів? Як саме вони виконуються на місцях? Чи ми, як громадяни України, вимагаємо від влади виконання цих законів?
Тож, якщо раптом Ви почуєте, що «Держава вам нічого не винна» - не вірте! Держава існує саме для того, щоб захищати своїх громадян. В першу чергу – дітей. І те, що сучасні діти знають свої права – то дуже добре! Бо ж Україна – цивілізована європейська країна, в якій Благополуччя дитини має першочергове значення!
ПОБО «Спілка Самаритян»
