Краєзнавець, заслужений журналіст України Борис Сидорович Ванцак на­родився 3 грудня 1929 року (нині йому ви­повнилося б 90 років) в Лубнах і все жит­тя присвятив улюбленому місту над Сулою, де промайнуло його перед­воєн­не дитинство. Промайнуло, бо малому не виповнилося і 12, коли Лубни опини­лися в окупації нацистськими військами.

Як Борису Ванцаку вдалося вижити, не опинитися в Засуллі, де проводилися масові розстріли осіб різних націо­наль­ностей, в основному євреїв, – не­відомо. Втім за три роки панування нацистів юнак багато чого зрозумів у житті. Тому після звільнення Лубен він знову сідає за парту, наполегливо вчиться, вступає до лісного технікуму, який успішно за­кін­чує. Далі – робота в лісовому гос­подарстві в Туркменській РСР за на­правленням. У 1955 році була надру­ко­вана перша байка автора «Заяц-фан­тазёр». Згодом він повернувся в рідні Лубни, працював електриком на заводі «Комунар». Почав відвідувати збори літ­об’єднання при редакції газети «Червона Лубенщина» (нині «Лубен­щи­на»). З 1959 року, коли головою літ­об’єднання був обраний письменник Пет­ро Лубен­ський, Борис Ванцак стає сек­ретарем літературного осередку. Відтоді жодні збо­ри літоб’єднання не пройшли без опису їх перебігу (про­токоли збе­рі­гаються в міському архіві у фонді Бо­риса Ван­цака). У них зафік­совано не ли­ше літе­ратурне життя міста радян­ського періо­ду, а й забуті нині імена тих, хто тоді творив, мріяв, чиї вірші публіку­валися в газеті.

Слід сказати, що в журналістику Борис Ванцак прийшов досить пізно, у 35 років, відколи почав працювати в редакції газети «Червона Лубенщина». Закінчив Київський державний універ­ситет ім. Т.Г.Шевченка. Працював за­відувачем відділу листів. Тоді до газети часто писали (мобільних телефонів не бу­ло), зверталися за допомогою, захис­том, слово журналістів мало вагу, на їх критичні виступи реагували. Тож за­відую­чий відділом листів завжди був у епіцентрі громадського життя.

Борис Ванцак разом з Петром Лубен­ським стояв біля витоків «Поетичних весен», які проводяться в Лубнах з 1964 року – року 150-річчя від дня народ­ження Великого Кобзаря – Тараса Шевченка.

Він був непомітним трудівником, який методично і з величезною скрупу­льоз­ністю вишукував краєзнавчі мате­ріали, збирав свідчення земляків про доре­волюційний період та період ІІ світової війни. Завдяки Борису Ванцаку лубенці дізналися десятки імен наших краян, хто зробив неоціненний внесок у культурне життя міста над Сулою. Це і Катерина Скаржинська, і Гнат Стеллецький, і ро­дина Шеметів, представники якої пер­шими на Лівобережній Україні ви­давали газету рідною мовою «Хлібо­роб», і пись­менниці Ганна Орлівна, Люціана Піонтек, Наталка Полтавка, Надія Кибальчич. За його участі віднов­лено історичну спра­ведливість та встанов­лено меморіальні дошки Матвію Симонову (Номису) на ЗШ №1, братам Шеметам на місці редакції газети «Хлібороб» (будівля цент­рального універмагу), на садибах Олеся Донченка, Віктора Безорудька, бу­­динках, де квартирували Шолом Алей­хем, Пилип Капельгородський. Він заго­ворив уперше і про лубенського Кобзаря Євгена Адамцевича, автора «Запо­ріжського маршу», і про пере­бування в Лубнах в кінці позаминулого століття капели Івана Лисенка, і про подвиг піонерів-героїв, і про звірства нацистів у Засуллі, де розстріляно де­сятки тисяч мирних громадян, і про конц­табір ДУЛАГ у приміщенні нинішньої ЗШ №10, і про поета-антифашиста Петра Ар­теменка. Перелічити всіх – немож­ливо. Втім цю сторінку життя і біографії Бориса Ванцака не втрачено. Її просто слід дослідити у газетних публікаціях «Чер­воної Лубен­щини», «Ленінської зорі» та «Лубен­щини» другої половини ХХ століття, що зберігаються в під­шивках у міському архіві.

Дотичний Борис Сидорович і до збе­реження пам’яті про поета-шістде­сят­ника Василя Симоненка, коли його не­велику замітку про колгоспну премію забороненого на той час автора публікує «Літературна Україна», а згодом пере­дає «Голос Америки», і це розцінюють, як ідеологічну диверсію.

Борис Ванцак тісно співпрацював і з краєзнавцями: Всеукраїнським товарист­вом «Знання», яке очолювала Надія Зеленюк (був лектором), літературно-краєзнавчим: клубом «Вогник», який очолювала після Надії Зеленюк Віра Бутрим.

Його ім’я в Лубнах тісно пов’язане зі встановленням дати заснування міста над Сулою. Ще в 1979 році у газеті «Ле­нінська зоря» з’являються перші пуб­лі­кації під рубрикою до 1000-ліття м.Лубни. Відтоді ця справа стала спра­вою всього його життя. Численні поїздки до столиці, ро­бота в архівах, залучення до цієї справи широких кіл громад­ськості і пред­ставників влади, ініціатива про­ведення розкопок на Верхньому Валу, дозволили святкувати у 1988 році ве­личну дату заснування нашого насе­леного пункту. Таким чином краєзнавець став одним із батьків-фундаторів поваж­ного ювілею.

Втім Борис Сидорович не полишав творчої роботи. З-під його пера вихо­дять численні твори. Ад­же він автор або співавтор понад десятка окремих ви­дань. Це і доку­мен­тальні повісті «Олек­сандр Григо­рович Шліхтер» (1973) (у співавторстві з Петром Лубенським), видана у Києві, і «Поми­лування не прошу» (1986) – Ви­дав­ництво політичної літератури, м. Моск­ва, де йдеться про долю нашого зем­ляка Петра Слинька, і путівник «Лубни» (1988) – м. Харків, і навчальний посібник «Рідний край» (1993), напи­саний у спів­авторстві з Валерієм Ко­зюрою, віршо­вана казка «Пташка-не­вдашка» (1994), гуморис­тична повість «Мошка» (1998), колективні краєзнавчі та літе­ратурні збірники. Зокрема, «По­сульська муза» (1998) до 75-річчя літ­об’єднання при редакції газети «Лу­бенщина», а також численні публі­кації в союзних та рес­пуб­ліканських газетах і журналах. За ним – авторство окремих статей у енци­клопедичному довіднику «Пол­тавщина» (1992), дослід­ження історії газети «Лубенщина» від витоків часо­пису як видання «Известія сол­датских и рабочих депутатов» до «Червоної Лубенщини» і «Ленінської зорі», що пізніше лягли в ос­нову книги журналіста газети «Лу­бенщина» Євгенії Логвиненко «Не зу­пинились на шляхах роки…», виданої до 90-річчя часопису.

Слід окремо згадати і про підготовку ним тезисів доповідей і повідомлень обласної науково-практичної конференції «1000-річчя міста Лубни», що пройшла 26-28 травня 1988 року, де він взяв на себе висвітлення теми «Лубенської республіки 1905 року».

Пішовши на заслужений відпочинок, Борис Ванцак продовжував працювати як журналіст. Він дописував у газетах «Комуніст Лубенщини» та «Правда Лу­бенщини». Продовжував краєзнавчу ро­боту, не поривав зв’язків з літ­об’єд­нанням, передавши посаду секре­таря у 1996 році молодому автору Олек­сандру Міщенку.

А як тішився Борис Сидорович в ос­танні роки життя, коли отримав з ви­давництва ПП «Відродження» в Лубнах фотолітопис, присвячений нашому місту. У ньому побачили світ фотознімки по­чатку ХХ століття, які він дбайливо зібрав і зберігав довгий час та поділився ними з лубенцями, будучи тяжко хворим.

Помер Борис Сидорович 7 листопада 1999 року і похований у Лубнах на кладовищі по вул. Гайдая.

Внесок Бориса Ванцака у журна­лістику був гідно оцінений сучасниками. Він – лауреат обласної премії ім. Григорія Яценка, заслужений журналіст України. На приміщенні Комунального видав­ництва «Лубни» відкрито меморіальну дошку двом сучасникам, заслуженим жур­налістам України – головному ре­дактору газети «Лубенщина» Івану Ки­риченку та краєзнавцю   Борису Ван­ца­ку. Тож пам’ять про Бориса Си­до­ровича живе у його творах, що­денни­кових записах, газетних пуб­ліка­ціях і людських серцях.

Олександр МІЩЕНКО, член НСПУ.