В рамках семінару для бібліотекарів у Лубенській публічній бібліотеці імені Володимира Малика відбулася презентація книги «Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки)». Упорядковане видання листів державника, політика, юриста, члена Української Центральної Ради, міністра юстиції, Голови Ради Народних Міністрів, Голови Директорії та Головного отамана військ УНР, президента Української Народної Республіки в екзилі вийшло завдяки Українському інституту національної пам’яті.
Тверда обкладинка, якісний друк, унікальні світлини та 688 сторінок переписки Лівицького. Абсолютна більшість листів опубліковані вперше. Відтепер, за сприяння регіонального представника Інституту пам’яті Олега Пустовгара, цінне видання мають змогу почитати й наші земляки. А це – становище української еміграції, протистояння радянським органам безпеки, особисте життя Лівицького та інших відомих діячів. Окремим розділом представлені копії листів президента, перехоплені радянською закордонною розвідкою.
Презентувала видання бібліотекар Марина Кононенко, ознайомивши присутніх із лубенською сторінкою біографії відомого діяча. Адже не дарма вулиця Суворова в Лубнах отримала нову назву – Андрія Лівицького. Правонаступник Петлюри та президент українського уряду в еміграції розпочинав свою зіркову кар’єру саме в нашому місті. Високий та статний молодик зодягався у брендові костюми, носив золоті окуляри, а ще не втрачав у безвихідних ситуаціях витримки та почуття гумору, що не раз рятувало життя йому та оточуючим. Загалом, родина Лівицьких, прожила в нашому місті близько п’яти років – з початку 1903, до середини 1908 р. При цьому то виїздили, то поверталися до Лубен через сумнозвісні події «президентства».
У Лубнах мешкали дружина, двоє дітей та мати Андрія, що допомагала невістці няньчити онуків, гостювали тесть, брат Олексій та сестра Євгенія, тож значна частина родинних знімків Лівицьких мають позначку «Лубні». Андрій Миколайович працював у суді, а з початком громадських заворушень 1905р. очолив аж дві організації, що успішно кермували містом на хвилі розбурханих стихій: коаліційний комітет партій виконував роль міськвиконкому, а штаб громадської самооборони – правопорядку. До помешкання Лівицьких приходили підпільники, селяни та робітники, серед яких були і щирі друзі, і таємні провокатори.
Приміром, лубенські робітники Кабанців і Чайка стали головними свідками звинувачення у військовому суді. А лубенець Данильченко, якого Лівицькі навчили грамоті, отримав три роки каторги, але лишився відданим другом родини на довгі роки. Головний Штаб оборони Лубен містився в «Гранд-готелі» на вулиці Монастирській, де нині збудовано відділок поліції, а керував ним Андрій Лівицький. Відчайдушного адвоката тричі арештують у справі «Лубенської самооборони». При цьому перша спроба виявиться невдалою. На Водохреща 1906 р. до Лівицьких з обшуком прийде поліція, а хазяїн… зустріне їх жартами «Не дозволю робити трус урядовцеві, нижчого рангу!» – заявив господар та зазначивши, що несподіваний візит зле відбилася на його шлунку, вийшов нібито до «до вітру», а насправді - спокійно рушив до друзів. За кілька днів Лівицького перефарбують, замотають у єнотову шубу і тайкома вивезуть із міста. Він переховуватиметься від арешту, а дружина з донькою залишаться у місті до весни 1906 р.
Із часом революційні події забудуться, тож Лівицькі знову повернуться до Лубен, де нашого президента арештують разом з іншими організаторами революційного самоврядування. Лише завдяки відчайдушній і бездоганній обороні адвоката Міхновського Лівицький отримує скасування вироку та волю. За іронією долі останнє судове засідання відбудеться в Лубенському окружному суді, де А. Лівицький кілька років працював секретарем та адвокатом.
Інформація Лубенської публічної бібліотеки імені Володимира Малика
Приватні оголошення, оголошення рекламного характеру, привітання та інші матеріали надсилайте